Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

— Дружина два місяці тому покинула його. Він лежав у госпіталі після контузії, а вона покинула його. Виїхала з якимось торговцем у Мюнхен.

— А діти?

— Зараз, — відповів Шольц, перегортаючи справу, — зараз подивлюся, де його діти… Ага, ось… У нього одна дитина, їй три місяці. Вона її здала в приют.

«У росіянки грудний син! — раптом промайнуло у Мюллера в голові. — Йому потрібна жінка, яка годувала б груддю дитину! А Рольф, напевне, перестарався з малюком!»

— Як називається приют?

— Там немає назви. Приют у Панкові. Моцартштрасе, сім. Так… Тепер про його матір…

Мюллер не слухав даних про його матір. Він кинув трубку, млявість його зникла, він надів пальто й сказав:

— Хлопці, зараз може бути велика стрілянина, так що приготуйте свої «бульдоги». Хто знає приют у Панкові?

— Моцартштрасе, вісім? — спитав сивий.

— Ти знову переплутав, — відповів Мюллер, виходячи з квартири. — Ти завжди плутаєш парні й непарні цифри. Будинок сім.

— Вулиця як вулиця, — сказав сивий, — нічого особливого. Там можна красиво розіграти операцію: дуже тихо, ніхто не заважає. А плутаю я завжди. З дитинства. Я хворів, коли в класі проходили парні й непарні.

І він засміявся, і всі теж засміялися, вони були зараз схожі на мисливців, які обложили оленя.

Ні, Гельмут Кальдер не був зв'язаний із Штірліцом. Їхні шляхи ніде не перетинались. Він чесно воював із сорокового року. Він вірив, що воює за свою батьківщину, за життя матері, трьох братів і сестри. Він вірив у те, що воює за майбутнє Німеччини проти неповноцінних слов'ян, які захопили величезні землі і не вміють їх обробляти; проти англійців і французів, які продалися заокеанській плутократії; проти євреїв, які пригнічують простий народ, спекулюючи на нещасті людей. Він вважав, що геній фюрера сяятиме у віках.

Так було до осені сорок першого року, коли вони йшли з піснями по світу і п'янке повітря перемоги робило його і всіх його товаришів у танкових частинах СС веселими, добродушними гультяями. Але після битви під Москвою, коли почалися бої з партизанами і прийшов наказ убивати заложників, Гельмут трохи розгубився.

Коли його взводові перший раз наказали розстріляти сорок заложників коло Смоленська — там пустили під укіс ешелон, — Гельмут запив: перед ним стояли жінки з дітьми й старики. Жінки пригортали дітей до грудей, закривали їм очі й просили, щоб їх швидше вбили. Він тоді по-справжньому запив; багато його товаришів теж мовчки дудлили горілку, і ніхто не розповідав смішних анекдотів, і ніхто не грав на акордеонах. А потім вони знову пішли в бій, і жорстокі бої з росіянами витіснили спогади про той кошмар.

Він приїхав додому на відпочинок, і їхня сусідка прийшла з дочкою в гості. Дочку звали Луїза. Вона була гарненька, випещена й чистенька. Гельмут бачив її уві сні кожної ночі. Він був на десять років старший за неї. Тому відчував до неї ніжність. Він мріяв, якою вона буде дружиною й матір'ю. Гельмут завжди мріяв, щоб у його домі коло вішалки стояло багато дитячих черевиків: він любив дітей. Як же йому не любити дітей, він же боровся за їхнє щастя?!

Коли він приїхав у відпустку вдруге, Луїза стала його дружиною. Він поїхав на фронт, і Луїза сумувала два місяці. А коли зрозуміла, що завагітніла, їй стало нудно й страшно. Вона переїхала до міста. Коли народилася дитина, вона віддала її в приют. Гельмут саме тоді лежав у госпіталі після тяжкої контузії. Він повернувся додому, і йому сказали, що Луїза поїхала з іншим. Він згадав росіянок: якось його приятель за п'ять банок консервів провів ніч з тридцятирічною вчителькою — в неї була дівчинка, яку нічим було годувати. Вранці росіянка повісилася: вона залишила сусідам дівчинку, поклавши в пелюшки портрет її батька і ті банки з консервами. А Луїза, член гітлерюгенду, справжня арійка, а не якась там дика слов'янка, кинула їхню дівчинку в приют, як найпослідуща шлюха.

Він ходив у приют раз на тиждень, і йому зрідка дозволяли гуляти з донькою. Він грався з нею, співав їй пісень, і любов до доньки стала головним у його житті. Він побачив, як російська радистка заколисувала свого хлопчика, і тоді вперше спитав себе: «Що ж ми робимо? Вони такі ж люди, як і ми, і так само люблять своїх дітей, і так само готові вмерти за них».

І коли він побачив, що робить Рольф з немовлям, рішення прийшло до нього не від розуму, а від почуття. В Рольфі і в Барбарі, котра дивилася, як збираються вбити немовля, він побачив Луїзу, що стала для нього символом зради.

…Повернувшись через півгодини в приют, він стояв біля вікна, пофарбованого білою фарбою, і відчув, як у ньому щось надломилось.

— Добрий день, — сказав він жінці, яка виглянула у віконце. — Урсула Кальдер. Моя дочка. Мені дозволяють…

— Так. Я знаю. Але зараз дівчинка повинна спати.

— Я від'їжджаю на фронт. Я погуляю з нею, і вона поспить у мене на руках. А коли треба буде міняти пелюшки, я принесу її…

— Боюсь, що лікар не дозволить.

— Я йду на фронт, — повторив Гельмут.

— Добре… Я розумію… Я постараюсь. Підождіть, будь ласка.: Ждати йому довелося десять хвилин, і він увесь тремтів, мов у лихоманці, а зуб не попадав на зуб.

Віконце відчинилося, і йому простягли білий конверт. Обличчя дівчинки було закрите сліпучо-білою пелюшкою: дівчинка спала.

— Ви хочете вийти на вулицю?

— Що? — не зрозумів Гельмут.

Слова зараз доходили до нього здалеку, як крізь щільно зачинені двері. В нього так бувало після контузії, коли він дуже хвилювався.

— Ідіть у наш садок — там тихо, і, якщо почнеться наліт, ви зможете швидко спуститися в сховище.

Гельмут вийшов на дорогу і почув скрегіт гальм у себе за спиною. Військовий шофер зупинив машину за два кроки від нього, і, висунувшись у вікно, закричав:

— Ви що, не бачите машини?!

Гельмут пригорнув дочку до грудей і, пробурмотівши щось, підтюпцем побіг до входу в підвал. Кет ждала його, стоячи коло дверей. Хлопчик лежав на ящику.

— Зараз, — сказав Гельмут, простягаючи Кет дочку, — потримайте її, я побіжу на зупинку. Там видно, коли з-за рогу підходить автобус. Я встигну прибігти за вами.

Він побачив, як Кет обережно взяла його дівчинку, і знову в очах у нього закипіли сльози, і він побіг до пролому в стіні.

— Краще разом, — сказала Кет, — давайте краще разом!

— Нічого, я зараз, — відповів він, спинившись на дверях. — Все-таки