Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

Штірліц розшукав Поля, і вони вдвох славно зіграли п'ять сетів. Поль змокрів, але Штірліц грав з ним рівно, відпрацьовуючи — ненав'язливо і з повагою — довгі удари з правої. Поль це добре зрозумів, але манера Штірліца триматися на корті, сповнена іронічної доброзичливості й справжнього спортивного демократизму, була йому симпатична. Поль попросив Штірліца пограти з ним кілька місяців.

— Це аж надто тяжка кара, — розсміявся Штірліц, і Поль також розсміявся — так це доброзичливо прозвучало в Штірліца. — Не гнівайтеся на мого здорованя, він боїться генералів і ставиться до вас з глибокою пошаною. Ми будемо працювати з вами по черзі, щоб не втратити кваліфікації.

Після того як Штірліц під час наступної гри представив Полю Зігфріда, той пройнявся до свого напарника величезною повагою і відтоді старався при будь-якій нагоді зробити Штірліцу якусь послугу. То він бігав йому по пиво, коли кінчалася партія, то дарував чудернацьку авторучку, яку, мабуть, відібрав у заарештованого, то приносив букетик перших квітів. Якось він підвів Штірліца, але знову ж таки мимоволі, через свою природжену службистську тупість. Штірліц виступав на змаганнях проти іспанця. Хлопець був славний, ліберально настроєний, але Шелленберг замислив проти нього якусь підлість і для цього попросив, через своїх людей у спортивному комітеті, щоб іспанця вивели на гру з Штірліцом. Звичайно, Штірліца йому відрекомендували як співробітника міністерства закордонних справ, а після закінчення партії до Штірліца підбіг Зігфрід і бовкнув: «Поздоровляю з перемогою, штандартенфюрер! СС завжди перемагає!»

Штірліц не дуже-то журився з приводу зірваної операції, а Зігфріда хотіли посадити на гауптвахту з відчисленням із СС. Знову Штірліц пішов клопотатися за нього — цього разу вже через прирученого Поля, — і врятував його. Наступного дня після цього батько Зігфріда — високий, худий старик з дитячими блакитними очима — приїхав до нього з подарунком: гарною копією Дюрера.

— Наша сім'я ніколи не забуває добра, — сказав він. — Ми всі — ваші слуги, пане Штірліц, віднині й назавжди. Ні мій син, ні я ми ніколи не зможемо віддячити вам, але якщо вам потрібна буде допомога — в прикрих, дошкульних повсякденних дрібницях, — ми матимемо за високу честь виконати будь-яке ваше прохання.

З того часу старий кожної весни приїздив до Штірліца і доглядав його сад, особливо троянди, вивезені з Японії.

«Нещасна тварюка, — раптом подумав Штірліц про Зігфріда, — його навіть звинувачувати ні в чому не можна. «Всі люди рівні перед богом», — так, здається, твердив мій друг пастор. Чорта з два. Щоб на землі запанувала рівність, треба спочатку дуже чітко домовитись: ні, не всі люди рівні перед богом. Є люди — люди, а є — тварини. І звинувачувати їх у цьому не можна. А сподіватися на моментальне перевиховання — це навіть не безглуздя, а злочин».

Двері камери відчинилися. На порозі стояв Зігфрід.

— Не сидіти! — крикнув він. — Ходити по камері!

І перед тим як зачинити двері, він непомітно випустив на підлогу маленьку записочку. Штірліц підняв її. «Якщо ви не скажете, що мій батько обгортав і підстригав ваші троянди, я обіцяю бити вас напівсили, щоб ви могли довше триматися. Записку прошу з'їсти.»

Штірліц раптом відчув полегшення: чужа дурість завжди смішна. І знову поглянув на годинник. Мюллер був відсутній уже третю годину.

«Дівчина мовчить, — зрозумів Штірліц. — А може, вони звели її з Плейшнером? Це не страшно — вони нічого одне про одного не знають. Але в нього щось не клеїться. Щось таки сталося, у мене є тайм-аут».

Він повільно ходив по камері, перебираючи в пам'яті все, що мало бодай найменшу причетність до цього чемодана. Так, це точно, він підхопив його в лісі, коли Ервін підсковзнувся й трохи не впав. Це було тієї ночі, перед тим, як почали бомбити. Один тільки раз.

«Хвилинку! — зупинив себе Штірліц. — Так, перед тим, як почали бомбити… А після бомбування я стояв там з машиною… Там стояло багато машин… Був затор, бо працювали пожежники. Чому я там опинився? А, був завал на моїй дорозі на Кудам. Я наполягатиму, щоб викликали поліцію, яка чергувала того ранку. Отже, я там опинився тому, що мене завернула поліція. У справі була фотографія чемоданів, які збереглися після бомбування. Я розмовляв з поліцейським, я пам'ятаю його обличчя, а він повинен пам'ятати мій жетон. Я допоміг перенести чемодан — нехай він це спростує. Він не стане це спростовувати, я вимагатиму очної ставки. Скажу, що я переніс дитячу коляску жінці, яка плакала: вона теж підтвердить, про таке — не забувають».

Штірліц затарабанив у двері кулаками, і двері відчинилися, але коло порога стояли два гестапівці. Третій — Зігфрід — провів мимо камери Штірліца чоловіка з парашею в руках. Обличчя його було спотворене, але Штірліц упізнав особистого шофера Бормана, який не був агентом гестапо і який вів машину, коли він, Штірліц, розмовляв з шефом партійної канцелярії.

— Негайно подзвоніть обергрупенфюреру Мюллеру. Скажіть йому — я згадав! Я все згадав! Попросіть його зразу ж спуститися до мене!

«Плейшнера ще не привезли! Раз. З Кет зірвалося. В мене є тільки один шанс вибратися — час. Час і Борман. Якщо я згаю час — він переможе».

— Добре, — сказав гестапівець, — зараз доповім.

…З приюту для немовлят вийшов солдат, перетнув вулицю й спустився в підвал зруйнованого будинку. Там, на розбитих ящиках, сиділа Кет і годувала сина.

— Що? — спитала вона.

— Погано, — відповів Гельмут. — Треба чекати півгодини. Зараз годують дітей і всі зайняті.

— Ми почекаємо, — заспокоїла його Кет. — Ми почекаємо… Звідки їм знати, де ми?

— Все це так, тільки треба швидше тікати з міста, інакше вони нас знайдуть. Я знаю, як вони вміють шукати. Може, ви підете? А я, коли вийде, дожену вас? Га? Давайте умовимося, де я вас чекатиму…

— Ні, — похитала головою Кет, — не треба. Я підожду… Все одно мені нема куди йти в цьому місті…

Шольц подзвонив на радіоквартиру до Мюллера й сказав:

— Обергрупенфюрер, Штірліц просив передати вам, що він усе згадав.

— Невже? — пожвавішав Мюллер і зробив знак рукою сищикам, щоб вони не так голосно сміялися. — Коли?

— Тільки що.

— Добре. Скажіть, що я їду. Нічого нового?

— Нічого істотного.

— Про цього охоронника нічого не зібрали?

— Ні, всякі дрібниці…

— Які саме? — спитав Мюллер машинально, скоріш для порядку, тягнучи при цьому з сусіднього стільця своє пальто.

— Відомості про дружину, про дітей та рідних.

— Нічого собі дрібниці! — розсердився Мюллер. — Це не дрібниці. Це аж ніяк не дрібниці в такому ділі, дружище Шольц. Зараз приїду, і розберемося в