Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— Ви ж раніше думали інакше.

— Ми раніше не знали, — коротко відрізав він. — Він спочатку не хотів нам казати, де був. Тепер сказав. І це знімає питання.

— Не розумію, — промовив я. — Якщо в нього було алібі, чому він не сказав про це одразу?

— Можете самі його про це запитати, — інспектор був роздратований. — Якщо схоче, розповість. Щодо наших справ він чистий.

Я протер очі.

— То що ми наразі маємо?

— Продовжуємо розробляти наші версії, звісна річ. Ми досі чекаємо на результати аналізів з будинку, і…

— Забудьте про цей сраний офіціоз, просто скажіть мені!

На тому кінці лінії запала тиша. Я глибоко вдихнув:

— Вибачте.

Маккензі зітхнув:

— Робимо все можливе. Не можу вам більше нічого сказати.

— Є інші підозрювані?

— Ще ні.

— А Бреннер? — В останній момент я вирішив не згадувати про те, що бачився з ним цього ранку. — Я досі переконаний, що саме він здав вам Бена Андерса. Чи не варто знову поговорити з ним?

Маккензі вже не зміг стримувати нетерпіння:

— Я ж уже казав вам, у Карла Бреннера алібі. Якщо на його совісті й була фальшива версія, ми з ним про це пізніше поговоримо. А зараз у мене важливіші справи.

Я намагався стримувати хвилю відчаю, але вона накрила мене з головою.

— Я можу якось допомогти? — запитав, знаючи наперед його відповідь, та все одно зі сподіванням.

— Не зараз, — він вагався. — Слухайте, ще є час. Інших жінок тримали живими три дні. Є всі підстави думати, що він і зараз відтворить той самий шаблон.

Мені від цього мало стати легше? Хотілося волати. Навіть якщо Дженні ще жива, ми обидва знали, що це не триватиме довго. А думка про тортури, крізь які вона зараз проходить, з кожною хвилиною ставала нестерпнішою.

Маккензі поклав слухавку. Я сидів, опустивши голову на руки. Постукали у двері. Я випростався. До кімнати в’їхав Генрі.

— Є новини? — допитувався він.

Я похитав головою. Не можна було не помітити, який він втомлений. Не дивно. Відколи зникла Дженні, я навіть не вдавав, що переймаюся пацієнтами.

— Ви в порядку? — запитав я.

— Чудово! — Але вдавати сповненого енергії він не зміг. Слабо всміхнувся й знизав плечима. — Не хвилюйтеся за мене. Я справляюся. Чесно.

Мене це не переконало. У ньому відчувалося виснаження, якого він не міг приховати. Але хоч як паскудно мені було через те, що я скинув на нього всі наші справи, зараз я міг думати лише про Дженні й те, що може статися в найближчу добу. Все інше здавалося надто далеким.

Побачивши, що я не схильний спілкуватися, Генрі залишив мене на самоті. Я спробував переглянути свої судово-медичні звіти щодо Саллі Палмер та Лін Меткалф, може, випадково знайду щось пропущене. Але це лише повело уяву в напрямку, якого я намагався уникнути. Я розчаровано вимкнув комп’ютер. Дивився на темний екран, і мене гризло переконання, що не помічаю чогось важливого. Щось дивилося мені просто в обличчя. Якусь мить воно відчувалося спокусливо близько, але навіть схопивши цю думку, я відчув, як вона вислизає.

Потреба щось робити зірвала мене на ноги. Узявши мобільний телефон, я поспішив до машини.

Було лише одне місце, про яке я міг зараз думати. Але навіть коли я рушив, відчуття, що мені не вистачає чогось очевидного, не зникало.

Бен Андерс жив у великому цегляному котеджі на краю села. Раніше дім належав його батькам, а після їхньої смерті Бен жив там із сестрою, доки та не вийшла заміж і не переїхала. Він часто казав, що це житло для нього завелике, мовляв, краще продати й купити щось менше, але займатися цими клопотами бажання не виявляв. Зрештою, завеликий чи ні, це був його рідний дім.

Раніше я заходив туди лише кілька разів, щоб пропустити чарку після закриття «Ягняти». Тому, зупинивши машину біля важкої дерев’яної брами у високому кам’яному мурі, я подумав, що це багато говорить про глибину нашої дружби: я ніколи раніше не заглядав до нього при світлі дня.

Я навіть не знав, чи він удома. А тепер, уже на місці, в душі сподівався, що його не буде. Я приїхав сюди, щоб почути його версію про арешт, але так і не придумав, що маю казати.

Проте відкинув будь-які сумніви, постукавши у двері. Будинок з блідої цегли, не гарний, але з привабливою міцністю. Великий сад, охайний без метушні. Білі вікна, темно-зелені двері. Я почекав, потім знову постукав.

Коли після третьої спроби не виявилось ознак життя, я майже розвернувся, щоб іти. Однак не пішов. Не знаю, чи це було просто небажання повертатися до самотнього очікування, чи щось більше, але будинок чомусь не здавався порожнім.

Бокова доріжка вела за будинок. По ній я й пішов. Зробив кілька кроків і побачив, наче щось темне розплескалося на землі. Кров. Переступив через пляму. Сад за будинком скидався на доглянуте поле. Внизу — скупчення фруктових дерев. Під ними в тіні хтось сидів. Бен не здивувався, побачивши мене. Біля нього на столі, грубо витесаному з неструганого бруса, стояла пляшка віскі. Довгий стрижень попелу на зітлілій сигареті. Судячи з рівня в пляшці та рум’янцю на обличчі, Бен стирчав тут уже деякий час. Коли я підійшов, він саме наливав собі чергову порцію.

— У домі є склянка, якщо хочеш приєднатися.

— Ні, дякую.

— Я б тобі кави запропонував. Але мене, щиро кажучи, навіть копняком не підіймеш. — Він узяв цигарку, глянув на неї та придушив, загасивши. — Перша за чотири роки. Смакує мов гівно.

— Я стукав.

— Чув. Але подумав, що, мабуть, це знову довбана преса. Вже двох репортерів сьогодні мав. Якесь патякало в поліції їм підказало, — він криво посміхнувся. — Вони не вірили, що мені краще залишитися на самоті, зрештою, довелося натякнути.

— Це після того кров на доріжці?

— Еге ж, трохи проллялося, доки вони не зрозуміли моє «без коментарів», — він ретельно вимовляв слова, але п’яним голос не був. — Падлюки, — додав він, обличчя потемніло.

— Мабуть, не найкраща ідея зараз товкти пику репортерам.

— А хто казав, що я натовк? Просто вивів за межі своєї власності, от і все, — його обличчя захмарилося. — Слухай, так шкода Дженні, — він зітхнув. — Вибач. Холера, тут і близько не те, правда?

Я не готовий був приймати співчуття.

— Тебе коли відпустили?

— Години дві-три тому.

— Чому?

— Що «чому»?

— Чому відпустили?

Він втупився в мене поверх чарки:

—