Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

нічого не сталося. Потім його рука з розмаху ляснула її обличчя. Дженні врізалася в стіну й сповзла на підлогу.

Чула, як він дихає, стоячи над нею. Зморщилася в очікуванні, але він більше нічого не зробив. Вона з полегшенням почула, як він віддалявся. Обличчя боліло в місці удару, але принаймні поріз був з іншого боку. «Пощастило, — подумала вона заціпеніло. — Щаслива й дурна».

Почулося клацання, і вона знов осліпла, коли на неї пролилося пронизливе світло. Затуляючи очі, побачила, що він увімкнув лампу на верстаку. Охоплена світлом, мов прожектором, Дженні почула скрегіт стільця по підлозі, потім рипіння під вагою великого тіла: він всівся, прихований тінню.

— Вставай.

З болем вона виконала наказ. Але її короткий бунт щось таки змінив. Страх не зник, проте з’явився гнів. Вона черпала з нього силу, достатню, щоб випрямитися — майже з непокорою. Що б не сталося, сказала вона собі, вона збереже хоч зовнішню гідність. Раптом це здалося їй надзвичайно важливим.

«Добре. Роби те, що маєш робити. Покінчи з цим».

Оголена, вона з тремтінням чекала, що буде далі. Нічого не відбувалося. З тіні не долинало більше жодного звуку. Що він робить? Вона наважилася кинути швидкий погляд, достатній, щоб розгледіти його невиразну фігуру. Просто сидить, широко розставивши ноги. Ритмічні, приглушені тривалі звуки — вона нарешті зрозуміла.

Він мастурбує.

Шум, що долинав із кола світла, ставав дедалі гострішим. Вона почула, як він придушено скрикнув. Його чоботи зашарпалися об підлогу й нарешті завмерли. Дженні стояла нерухомо, ледве дихаючи, слухала, як поступово стихає його нерівне дихання. За кілька хвилин він підвівся. Почувся шелест — піді­йшов до неї. Вона не відривала очей від ніг. Зупинився так близько, що вона відчула його запах. Жбурнув щось у неї.

— Вдягай.

Вона потяглася, щоб узяти це, але знову побачила ніж. «Поклади, — подумала. — Поклади його на секунду. Тоді побачимо, наскільки ти сміливий». Не поклав. Він так і тримав ножа, поки Дженні забирала в нього згорток. Побачивши, що це сукня, вона відчула легкий проблиск надії: а може, він відпустить її. Надія тривала, лише доки вона зрозуміла, що тримає в руках.

Весільна сукня. Пожовклі від віку білий атлас і мереживо. Сукня була брудна, вкрита темними засохлими плямами. Дженні затисла рот, зрозумівши, що це таке.

Засохла кров.

Дженні кинула сукню. Ніж блиснув, акуратно розпоровши шкіру її руки багряною лінією. Відразу потекло.

— Підніми!

Руки й ноги, здавалося, належали комусь іншому, вона змусила себе нахилитися за сукнею. Почала діяти, але зрозуміла, що не зможе вдягнутися з мотузкою навколо щиколотки. Ненадовго спалахнула надія, але щось змусило зупинитися, перш ніж вона встигла попросити його розв’язати її. «Цього він і хоче». Інтуїтивно вона знала це. «Хоче, щоб я дала йому привід». Кімната попливла навколо неї, та прозріння надало сили. Вона незграбно натягла сукню на голову. Від речі несло сумішшю нафталіну, старого поту й ледь помітними слідами парфумів. Коли складки важкої тканини закрили обличчя, вона раптом відчула клау­строфобію, страх, що ніж знову вдарить її, бо вона опинилася в пастці. Звільнилася, виборсалася, ковтаючи повітря, голова виринула назовні.

Але чоловіка поблизу не було. Він ховався десь у темряві, щось робив на верстаку. Дженні оглянула себе. Весільна сукня зім’ята й жорстка. Кров з порізів розмазалася по тканині, додаючи нові плями до вже висохлих. Проте це вишукане вбрання, тонка робота, важкий грубий атлас із витонченими мереживними ліліями на ліфові. Якась наречена вдягала його колись, заціпеніло подумала вона. Найщасливіший день у її житті.

Почувся цокіт, наче заводили годинник. Усе ще прихований тінями, чоловік виставив біля лампи дерев’яну коробочку. Лише коли він підняв кришку, вона зрозуміла, що це таке. Музична скринька. У центрі на підставці — крихітна балерина. Дженні дивилася, як почала обертатися фігурка, тонкий передзвін хрипко рознісся в смердючому повітрі. Механізм був пошкоджений, але зламану мелодію можна було впізнати. «Clair de Lune»[15].

— Танцюй.

Дженні вивело з трансу:

— Що?

— Танцюй.

Наказ був настільки сюрреалістичним, що здавалося, пролунав чужою мовою. Лише коли здійнявся ніж, вона почала рухатися. Хиталася з ноги на ногу у п’яній, скутій пародії на танець. «Не плач, не дозволяй йому бачити, як ти плачеш», — казала вона собі. Але сльози нестримно текли по обличчю.

Вона відчувала присутність чоловіка, що спостерігав за нею, прихований тінями. А потім він рушив до сходів. Він зник на них, і Дженні припинила танцювати, завмерла розгублено. На мить подумала, що він піде, не замурувавши її дерев’яними дошками. Але через кілька секунд знову почулися кроки. Повільні й розмірені, набагато млявіші, ніж коли він підіймався. Було щось жахливо зловісне в цьому ретельному крокуванні. Він намагається налякати тебе, сказала вона собі. Це просто інша гра, як сукня.

Коли фігура матеріалізувалася біля підніжжя сходів, вона хутко відвела очі й знову зачовгала в такт музиці. Опустивши голову, почула, як він повільно рухається льохом. Почулося шкрябання дерева, стілець знову зарипів. Вона знала, що за нею стежать, рухи стали жорсткими, некоординованими під фізичним тиском його погляду. «Тобі це подобається?» — люто подумала вона, намагаючись розбурхати свій гнів. Єдиний спосіб подолати страх.

Музика сповільнювалась, рипіла дисонансами, кінчався завод. Стихла, почулося шарпання й спалах сірника. На мить тіні відсахнулися від його жовтого полум’я, і знову нахлинула темрява. Але Дженні встигла помітити обличчя над вогником.

І відразу зрозуміла.

Музика замовкла, вона не звернула уваги. Почула, як шкатулку знову завели, до неї долинув змішаний запах сірки й тютюнового диму. Пригнічена новим тягарем шоку і відчаю, вона продовжила своє перерване човгання, бо музика знов ожила.

24

Поліція відпустила Бена Андерса того ж дня. Маккензі зателефонував, щоб повідомити мені про це.

— Гадав, ви схочете про це знати, — сказав він. Голос у нього був втомлений і невиразний, наче інспектор більшу частину ночі провів на ногах. Мабуть, так і було.

Я сидів у кабінеті в амбулаторії, намагаючись утекти від порожнечі свого дому. Не пам’ятаю, що відчув, ді­знавшись новину. Радість за Бена, так. Але було й несподіване розчарування. Я ніколи не вірив, що Бен — убивця, але десь мигтів сумнів. Або, можливо, річ у тім, що поки поліція допитувала підозрюваного, хто б це не був, лишалася невелика надія знайти Дженні. Тепер навіть вона зникла.

— Що сталося? — запитав я.

— Нічого особливого. Ми з’ясували, що він не міг бути біля її будинку того дня, коли вона зникла, от і все.