Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— То чого сидиш тут і напиваєшся?

— Тебе колись допитували через підозру в убивстві? — він хихотнув. — «Допитували» — це такий дурний жарт. Вони не питають, вони розповідають. «Ми знаємо, ти там був, твою машину бачили, куди ти її завіз, що з нею зробив?» Не смішно, скажу тобі. Навіть коли тебе відпускають, поводяться, наче велику ласку зробили, — він здійняв чарку в пародійному салюті. — А потім ти знову вільний. Тільки от знаєш, що люди дивитимуться на тебе й думатимуть: «Нема диму без вогню». А вони тобі й так ніколи не довіряли.

— Але ж ти до цього жодного стосунку не маєш.

Я бачив, як у нього стиснулися м’язи на щелепі, але коли він заговорив, голос був спокійним:

— Ні, жодного стосунку. І до того, що з іншими сталося, теж.

Я не збирався його допитувати, та зараз був тут і не міг опиратися. Він зітхнув та стенув плечима, скидаючи напруження.

— Помилочка вийшла. Хтось бовкнув поліції, що мою машину бачили біля Дженніного дому. Але не могли вони бачити.

— Якщо ти міг довести, що тебе там не було, чого одразу цього не зробив? Чому змусив їх думати, наче щось приховуєш?!

Він відсьорбнув віскі:

— Бо приховував. Тільки не те, що вони думали.

— Сподіваюся, це було важливе, — не міг я стримати злість у голосі. — Боже, Бене, поліція кілька годин на тебе змарнувала!

Він стиснув губи, але докір прийняв.

— Я з жінкою був. Ти її не знаєш. Вона живе… ну, не в селищі. Я був у неї.

Я здогадався про решту:

— Вона заміжня.

— Наразі так. Хоч просто зараз її чоловікові телефонує поліція, щоб перевірити, чи може його дружина підтвердити, що була зі мною в ліжку. Не думаю, що вона ще довго буде заміжня.

Я нічого не сказав.

— Та знаю я, що мав поліції одразу сказати, — вибухнув він. — Холера! Богом клянуся, хотів би я, щоб сказав. Я б собі зберіг кілька годин життя, не сидів би зараз тут із цією довбаною журбою, не бажав би, щоб усе було інакше. Але коли тебе витягають з дому та кидають до буцегарні, такі думки не одразу в голову приходять, розумієш? — він потер обличчя, дивлячись униз. — Бо комусь повилазило й хтось вирішив, що це, блін, моя машина.

— То не повилазило. То був Карл Бреннер.

Бен гостро поглянув на мене, в очах промайнула здогадка.

— Схоже, я старішаю, — сказав він за мить. — От холера, навіть не подумав про нього.

Ми поступово відходили від напруження й протистояння, починаючи розуміти стрес, який обидва пережили.

— Я до нього їздив. Він не зізнався. Але можу заприсягтися, що це він.

— Він не з тих, хто зізнається. Та дякую, що спробував.

— Я не тільки через тебе. Хотів, щоб поліція шукала Дженні, а не стовбичила в глухому куті.

— Принаймні чесно, — він поглянув на свою чарку й відставив її, не відпивши. — І що ще цей твій друг інспектор сказав?

— Що в тебе були стосунки з Саллі Палмер. І що тебе звинувачували в домаганні до жінки п’ятнадцять років тому.

Він кисло розсміявся:

— Все до тебе повертається, еге ж? Так, ми з Саллі певний час були разом. Невелика таємниця. Але на всіх перехрестях про це не кричали. Принаймні в такому селищі. Та нічого серйозного й не було. Ми залишилися друзями, от і все. А те інше… Скажімо, це була помилка юності. — Мабуть, він щось прочитав на моєму обличчі. — Поки ти не взяв дурного в голову: нікого я не домагався. Мені було вісімнадцять, і я почав зустрічатися з жінкою трохи за мене старшою. Заміжньою.

— Знову.

— Знаю, погана звичка. Не пишаюся. Але я тоді думав: а чого ж, як паляницю вже покраяли, то хто там одну скибку помітить? Таке. Молодий був, думав, це дар Божий. А як вирішив покинути це діло, бо стало трохи не тойво, вона мені погрожувала, ми посварилися. І тут — на тобі, вона повідомила, що я намагався її зґвалтувати, — він пересмикнувся. — Ну, зрештою забрала звинувачення. Але бруд пристає, так? Ти, може, тут сидиш міркуєш, як це нічого такого про мене не знав. А я не патякаю про своє особисте життя. І не прошу за це пробачення.

— А я й не питаю.

— Тоді ок, — він випростався, хлюпнув решту віскі до чарки. — Такі от справи. Мої темні секрети. Тепер можна подумати, що робити з цією падлюкою Бреннером.

— Нічого ти не робитимеш.

Він повільно й небезпечно посміхнувся до мене: видно було, що віскі далося взнаки.

— Я б на це не поставив.

— Якщо зачепишся за нього, ще більше води накаламутиш. Зараз набагато більше стоїть на кону, ніж дурна помста.

Обличчя його розчервонілося.

— Думаєш, я йому це подарую?

— Зараз — так. Потім… — Думка про те, яким може бути це «потім», зацідила мені, мов кулаком під дих. — Коли вони зловлять того, хто забрав Дженні, роби що заманеться.

Він трохи охолов.

— Правду кажеш. Не подумав. Буде на що сподіватися, мабуть. — Він мав задумливий вигляд. — А якщо це не просто через образу? Ти не міркував, чого Бреннер міг ляпнути поліції, що бачив мене коло дому Дженні?

— Маєш на увазі, окрім як для того, щоб тебе заарештували?

— Маю на увазі, що в нього не одна причина могла бути. Наприклад, себе прикрити.

— Спадало таке на думку. Але не тільки в тебе є алібі. Маккензі каже, він його вже перевіряв.

Бен вдивлявся в порожню чарку.

— А він часом не казав, яке в нього алібі?

Я спробував пригадати.

— Ні.

— Ну, ставлю фунт проти пенні, що так його родина стверджує. Вони всі одне за одного стоять, одна банда. Через це ми й не можемо ніяк довести, що він браконьєр. І ще через те, що він хитра падлюка.

Він говорив, а в мене закалатало серце. Бреннер — мисливець, браконьєр, відомий агресивністю й асоціальністю. Враховуючи послужний список вбивці, який ловив і калічив тварин та жінок, Бреннер здавався очевидною відповідністю для цього психологічного профілю. Маккензі не ідіот, але не мав ні доказів, ні мотивів, тому в нього не було підстав підозрювати Бреннера більше за інших.

Поки той мав алібі.

Я зрозумів, що Бен щось каже, але поняття не мав що. Мій розум помчав уперед.

— Коли приблизно Бреннер ходить на полювання? — запитав я.