Ісабель Альєнде - Японський коханець

кортежем у супроводі трьох жінок — двох із них Альма невиразно пригадувала, хоча не бачила багато років, третьою була молодиця, котра вирізнялася тим, що не була в строгому чорному вбранні, як решта присутніх. Їхня невеличка групка трималася трохи на віддалі, але після церемонії, коли люди почали потроху розходитися, Альма вивільнилася від руки Натаніеля й пішла за ними проспектом, де стояли припарковані автівки. Вона гукнула Ітімея на ім’я, і всі четверо озирнулися.

— Місіс Беласко, — Ітімей чемно вклонився на знак вітання.

— Ітімею, — розгублено повторила вона.

— Моя мати Хейдецо Фукуда, моя сестра Мегумі Андерсон і моя дружина Дельфіна, — проказав він.

Три жінки вклонилися. Альма відчула, що їй звело шлунок, а грудям бракує повітря, а сама, не криючись, роздивлялася Дельфіну, котра не завважила цього, бо шанобливо опустила голову й гляділа собі під ноги. Вона була молода, вродлива, свіжа, без зайвого макіяжу, в сірому костюмі з короткою спідницею, круглому капелюшку а-ля Жаклін Кеннеді та з її ж таки зачіскою. Молодиця виглядала так по-американськи, що її азійське личко здавалося недоречним.

— Дякую, що прийшли, — пробурмотіла Альма, опанувавши себе.

— Містер Ісак Беласко був нашим благодійником, ми завжди будемо вдячні йому. Завдяки йому нам вдалося повернутися до Каліфорнії, він профінансував квітництво й допоміг нам продовжити справу, — схвильовано проказала Мегумі.

Альма знала це з розповідей Натаніеля й Ітімея, але урочистість, з якою трималася ця родина, знову переконала жінку в тому, що її свекор був винятковою людиною. Вона любила його сильніше, ніж могла б любити власного батька, якби того не забрала війна. Доброзичливий, терпимий, завжди готовий поділитися тим, що мав, Ісак Беласко був повною протилежністю Баруха Менделя. Раптом її пойняв біль втрати, який Альма досі не встигла відчути повною мірою, бо — як і всі в родині — була приголомшена його смертю. Її очі зволожилися, але вона стримала ридання, які вже кілька днів прагнули вирватися назовні. Альма помітила, що тепер Дельфіна уважно розглядає її, як це щойно робила сама. В чистих очах завважила вдумливу цікавість, начебто цій жінці була відома її роль у минулому Ітімея. Виставлена отак на огляд, відчула незручність.

— Прийміть наші найщиріші співчуття, місіс Беласко, — Ітімей знову взяв під руку матір, наміряючись іти.

— Альма. Як завжди, Альма, — прошепотіла вона.

— На все добре, Альмо, — озвався він.

Два тижні чекала, що Ітімей зв’яжеться з нею, нетерпляче переглядала пошту й підхоплювалася, коли дзеленчав телефон, вигадуючи тисячі пояснень його мовчанки, крім єдиного вірного: він був одружений. Не хотілося думати про Дельфіну — невисоку, худорляву, зграбну, молодшу й гарнішу за неї жінку з проникливим поглядом і рукою в рукавичці, що спиралася на Ітімея. В суботу поїхала своєю автівкою до Мартінеса — у великих чорних окулярах, з головою, замотаною в хустку. Тричі проминула квітництво родини Фукуда, але не наважилася вийти з автівки. На другий понеділок не могла терпіти далі бурю пристрастей, що вирували в ній, і набрала номер, який стільки разів бачила в довіднику, що вже знала напам’ять. «Фукуда, квіти і домашні рослини. Чим можемо бути корисними?» Голос був жіночий, Альма не сумнівалася, що це Дельфіна, хоча та під час їхньої єдиної зустрічі не зронила ні слова. Альма поклала слухавку. Телефонувала ще кілька разів, благаючи долю, щоб відповів Ітімей, але щоразу чула лагідний голос Дельфіни й клала слухавку. Якось обидві жінки мовчки чекали на лінії майже хвилину, аж нарешті Дельфіна люб’язно запитала: «Чим можу допомогти, місіс Беласко?» Перелякана Альма кинула слухавку й поклялася ніколи більше не телефонувати Ітімею. Через три дні листоноша вручив їй конверт, підписаний чорними чорнилами рукою Ітімея. Вона зачинилася в своїй кімнаті, притиснувши конверт до грудей і тремтячи від туги й надії.

В листі Ітімей ще раз висловлював співчуття в зв’язку з кончиною Ісака Беласко і писав, що був дуже зворушений зустріччю з нею через стільки років, хоча знав про її успіхи в роботі та благодійні акції і мав не одну нагоду бачити в газетах її фотографії. Він повідомляв, що Мегумі тепер мати сімейства, пошлюблена з Бойдом Андерсоном і має сина, Чарльза, і що Хейдецо пару разів була в Японії, де опанувала мистецтво ікебани. В останньому абзаці Ітімей сповіщав, що одружений з Дельфіною Акімура, американською японкою другого покоління, як і він. Дельфіні виповнився рік, коли її родину інтернували до Топазу, однак він не пригадує, чи бачив її там, вони познайомилися набагато пізніше. Дельфіна вчителька, але залишила школу, щоб вести справи в квітництві, які під її орудою йдуть дуже успішно; невдовзі вони відкриють крамницю в Сан-Франциско. Він прощався без жодного натяку на можливу зустріч чи сподівання одержати відповідь. Не було й жодної згадки про спільне минуле. Це був формальний лист без поетичних зворотів і філософських відступів, як у його посланнях, що вона отримувала за короткий період їхнього кохання. Не було й бодай одного малюнка. Єдиною полегкістю для Альми стало те, що він не згадував про її телефонні дзвінки, хоча Дельфіна безперечно йому про них сказала. Жінка вірно зрозуміла лист: це було прощання й безмовне попередження, що Ітімей не хоче контактувати з нею.

Наступні сім років Альминого життя були буденними, не позначеними якимись видатними подіями. Цікаві й часті подорожі зрештою змішалися в її голові, перетворившись на одну тривалу пригоду в дусі Марко Поло, як казав Натаніель, який жодного разу не дорікнув дружині через від’їзди. Їм було так зручно обом, як нерозлучним сіамським близнюкам. Кожен міг відгадати думку іншого, настрій та бажання, договорити розпочату ним фразу. Їхня любов була незаперечною, про це не варто було навіть говорити, вона здавалася таким самим доконаним фактом, як і їхня надзвичайна дружба. Альма й Натаніель мали спільні громадські обов’язки, їх єднали любов до живопису та музики, до вишуканих ресторанів, а ще колекція вин, яку вони потроху збирали, радість родинних відпусток з Ларрі. Хлопчик ріс таким слухняним і ніжним, що часом батьки запитували себе, чи з ним усе гаразд. Щоб не почула Ліліан, яка не дозволяла критикувати свого онука, жартували між собою, що в майбутньому Ларрі зробить їм якийсь жахливий сюрприз: вступить до якоїсь секти або когось уб’є. Здавалося неймовірним, що він проживе життя без жодного вибрику, мов усім задоволена косатка. Щойно Ларрі досягнув того віку, коли міг це оцінити, вони почали влаштовувати йому під час канікул щорічні незабутні екскурсії. Вирушали на Галапагоські острови, на Амазонку, на сафарі до Африки — згодом Ларрі повторить це зі своїми дітьми.