Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

Розділ 23. Протиотрута.

Грати? У захопливу гру? Та хто, на його думку, я така?! Солдат, шпигунка? Я звичайна сільська дівчина, мені вже пожежі однієї по горло вистачило, а він ще щось придумав. Ледве на ногах стою, а він погратися, бачте, захотів! Якщо є справедливість у цьому світі, то просто зараз цього скривдженого мізками виродка прониже блискавка або кара небесна! Та скільки можна?! Я хочу спати, їсти хочу!

Мовчу, свердлячи монстра поглядом, усе ще чекаючи, що ось-ось він отримає по заслугах, але цього не трапляється. Щоправда, життя виявляється ще більш несправедливим.

- Наяна, - він ніжно погладив тварюку по боці, наче вона й справді була його улюбленим кімнатним "песиком", - оса, по-вашому.

- Оса? - недовірливо оглядаю звірюгу від верху до низу. - Щось завелика вона для оси, скоріше вже слон, але тільки потворний і небезпечний, прямо як його господар.

Мій добродушний комплімент не сподобався ні осі-переростку, ні її господареві. Наяна, загрозливо на мене зашипіла, виставляючи свій роздвоєний язик напоказ. Ой, не можу на цей її язик дивитися, одразу про поцілунок із монстром згадую, і мене майже нудить від себе. У голові одразу лунає запитання: "Якого біса я не померла до того, як наважилася на подібну дурість?" Скривилася і поспішно перевела погляд із тварюки на її господаря, треба ж, він напрочуд спокійний, ніби як не помітив мого компліменту.

- Тихо, Наяна, тихо, - знову потріпав тварюку за бік, змушуючи повторно скривитись від огиди, - ця неосвічена селючка з розумовими здібностями на рівні свині не хотіла тебе образити.

- Селючка?! - крикнула від злості так, що мало не зірвалася на крик. - Свині?!

- Навіть верещить схоже, - з легкою іронією пролунало з-під шолома, - замість того щоб слухати.

- Слухати, що?! - сама не помічаю, як наближаюся до монстра під впливом гніву. - Чергову маячню про наше нібито одруження?!

Та як він сміє?! Ха, селючка! Сам він... Монстр!!! Слів не вистачає, щоб описати всю мерзенність цієї істоти. Він сказав своєю мовою, з іронією і глузуванням:

- Му Ре.

Так, ось це я запам'ятаю, цього разу точно не просто лаяв мене, це слово, чи словосполучення щось особливе означає. Примружуюся недобре, даючи і йому зрозуміти, що запам'ятала його слова.

- Дружина, - повторює він тією ж інтонацією, що й до цього, - чи ні, не має значення, тобі краще послухати мене, поки не стало надто пізно.

- У сенсі? - дещо насторожилася від його останньої фрази.

- Ти марнуєш свій час, - з легким глузуванням і натяком на щось загуркотіло з-під шолома.

- Тоді я, мабуть, піду? - відступаю на крок назад, прекрасно знаючи, що піти мені не дадуть.

Він мовчки розвів руками й ніяк не відреагував, коли я знову відійшла на кілька кроків. Його реакція з'явилася, тільки коли кинулася з яру в перегоріле поле:

- Гра вже почалася, жінко, я намагався тобі це сказати, але ти не вмієш слухати.

Та плювати на його слова, втечу і все, або хоча б спробую. Мене вистачило всього на кілька кроків у бік обгорілих стебел, перш ніж я розвернулася, проклинаючи свою цікавість. Повертаюся, але тримаю дистанцію, монстр і не подумав зрушити з місця.

- Що за гра? - запитую, озираючись на всі боки. - Я слухаю.

Він зволікає з відповіддю, а я несподівано помічаю за собою якусь дивину: стою й усміхаюся. Що це зі мною? Прикушую поранену губу, щоб більше не робити таких дурниць.

- Наяна - оса, всі оси в її віці смертельно отруйні, і якщо вже ти заслужила її укус, то, швидше за все, не дотягнеш до заходу сонця.

- Ти брешеш, - кажу лише тому, що не хочу в це вірити.

- Рука оніміла? - цікавиться він із неприхованим глузуванням, чим змушує здригнутися. - Скоро все тіло оніміє, ти не зможеш рухатися і помреш у страшній агонії.

У мене вирвався нервовий смішок, а слідом я на весь голос засміялася, ледь не надірвавши живіт від сміху.

- Та ви що над мною всі знущаєтеся?! - закричала, коли сил сміятися вже не було, і я просто осіла на гарячий попіл.

- Ти втрачаєш час, - повторив монстр, тим самим нагадуючи, хто саме в усьому цьому винен.

Ривком підіймаюся з землі й ледь не падаю, намагаючись дістатися до монстра і хоча б раз його вдарити. Він ловить мою руку ще до того, як вона встигла торкнутися його шолома, і втримує її так, що ноги ледь торкаються землі.

- Протиотрута, - одне лише слово, і я припиняю спроби заїхати йому ногою в пах. - Від отрути є протиотрута.

- Так дай мені її! - вимагаю, розуміючи, що мушу благати.

- Не можу, вона в мого заступника, - якось дуже солоденько відмовив він мені, - здається, ти мала честь із ним дуже близько познайомитися.

- У Маратика? - за звичкою перекрутила ім'я обридлого заступника головнокомандувача.

Реакція на мої слова була неоднозначною, монстр відпустив мою руку, але при цьому відштовхнув від себе з такою силою, що знову приземлилася дупою в рідну вже канаву.

- У нього, - оманливо спокійно почулося з-під шолома, тільки цього разу я помітила ще й владні нотки. - Гадаю, він буде радий тобі допомогти з протиотрутою, з огляду на те, як добре ви проводили час разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍