Мелорі Бронд - (не) згоріти вщент, Мелорі Бронд

Глава 27

Меланія

Насилу відкрила очі. Поглянула навкруги, але так і незрозуміла де я.

— Що ж ти, доню, робиш з собою? Як до такого стану себе довела?

— Ви хто? І де я?

— Я медсестра і ти в лікарні, вже третій день.

— Як третій? - я намагалася встати, але сил не було.

— Моя сестра, як вона? Я повинна була бути з нею.

— За неї не хвилюйтеся, вона на поверх вище лежить. Приходять до вас, по кілька раз на день, з молодим чоловіком, що привіз вас до лікарні.

— Алекс, невже повернувся і врятував мене.

— Не знаю хто такий Алекс, мені здається його звуть Віктор. Він так про вас піклувався, поки ви були без свідомості. Сидів біля вашого ліжка годинами.

— Він мій друг і не більше.

— Ну вам видніше, але як на мене, дружбою там і не пахне, з його сторони так точно.

Я важко зітхнула, ще одне серце доведеться розбити. Він хороший, але я не можу йому давати марну надію. Найближчим часом, поговорю про це з Віктором. Я знову спробувала встати.

— Ну ти чого, куди поспішаєш? Не думаєш про себе, так про дитинку подумай, ми насилу її врятували. Ще один стрес і тоді, ми не зможемо твою кровиночку зберегти.

— Ви про що, яку дитину? Я не можу бути вагітна, а як же таблетки протизаплідні?

— Ну таблетки не завжди дають стопроцентну гарантію. Термін невеликий, трохи більше двох тижнів. Ми і самі не знали, поки аналізи не прийшли.

Я погладила свій плоский живіт. Тепер я не одна, зі мною залишилася часточка Алекса. Плід нашого пристрасного кохання. Сльози радості потекли по-моєму обличчю. В мене з'явився стимул до життя. Я повинна взяти себе в руки і не впадати у відчай, мені потрібно зберегти нашого малюка.

— Я піду, роботи ще багато, а ти не вздумай вставати. Твій організм, надто виснажений, від стресу. Набирайся сил і пам'ятай - ти не сама. Побережи себе і малюка, відтепер тільки позитивні емоції.

— Дякую, я постараюся.

 Медсестра вийшла, а я не могла повірити в своє щастя. Наш малюк, як би я хотіла, щоб Алекс порадів зі мною, але нажаль... Сльози знову потекли з моїх очей. До палати увійшла сестра, я швидко витерла сльози. Вона підійшла, обняла мене і поцілувала.

— Мел, як ти мене налякала. Добре, що я попросила Віктора Івановича поїхати і дізнатися, як ти. Він прийшов відвідати мене і поцікавитися, як твоє здоров'я, розповівши мені, що напередодні ти погано почувалася. Ти не приїхала зранку, і я сильно почала хвилюватися за тебе.

— Дякую, Віталіно. Як ти себе почуваєш?

 Я поглянула на неї, обличчя повернуло природний колір, круги під очима майже зникли.

— Як бачиш вже майже бігаю, - вона щиро мені посміхнулася, - пам'ять, ще правда, не повернулася вся, але я не хвилююся головне, що я тебе пам'ятаю. Лікар сказав ще кілька днів і я зможу повернутися додому. Мел, Віктор Іванович всі дні піклувався про нас. Першого дня, майже не відходив від тебе. До мене теж, часто заходив. Запитував чи в мене все є і допомагав мені до тебе приходити, підтримуючи, щоб я не впала десь в коридорі. Він дуже добра і хороша людина.

Я відвела від неї погляд. Що їй сказати, я не знала. Моє серце розбите і місця, окрім мого ще ненародженого малюка, там немає і не буде. Покохати ще когось так, як Алекса, я більше не зможу. А мучити біля себе, даючи марні надії, я не можу.

— Мел, ти чого засумувала, тобі ж не можна?

 Я здивовано на неї поглянула.

— Я все знаю, нам лікар з Віктором Івановичем все розповів. Лікар подумав, що саме він батько дитини.

— Віталіно, буть ласка, ми можемо поговорити про це, трохи згодом. Дай мені час, зараз я не можу розповісти тобі, про батька мого малюка.

Сльози знов потекли по моєму обличчю. Будь яка згадка про Алекса, боляче стискала моє серце.

— Сестричко не плач, ми справимося з тобою. Я обіцяю вам допомагати з малюком, коли народиться.

Вона взяла мене в свої обійми і заспокоювала погладжуючи мою спину.

Дні швидко проходили, я намагалася майже не плакати. Але інколи, мене настільки душив душевний біль, запиралася у ванні і скавучала, як побита собака з розпачу і безвиході.

Віктор часто заходив, дізнатися про мій стан. В душу не ліз з розпитуванням, за що я йому щиро вдячна. Я відразу дала йому зрозуміти, що ми можемо бути тільки друзями і сподіватися на щось більше, не потрібно.

Я бачила, як боляче Віктору від моїх слів. Але він, все одно, не покидав нас і допомагав, паралельно турбуючись про хвору матір.

До Віталіни слідчий більше не приходив. Алекса батько стримав своє слово. Маргарита прийшла до тями, після десяти днів коми. Поступово почала відновлюватися, але так само, як і Віталіна нічого не пам'ятала.

Сьогодні нас виписують з сестрою. Почуваюся я набагато краще, за два тижні у лікарні, звикла до душевного болю, який ятрив мене з середини. Але завдяки малюкові, я намагалася триматися.

Лікарі заборонили мені хвилюватися. Побільше прогулянок і не забувати стежити за правильним режимом. Віктор відвіз нас додому, не бажаючи слухати мою відмову.

Ми з сестрою повернулися до університету, через тиждень після лікарні. Віталіна почала пригадувати все більше, пам'ять поступово почала повертатися. Але про той день, так і не згадала.

За три тижні, потрібно було надолужувати пропущений матеріал. Вона поринула з головою у науку. Маргариту намагалася часто відвідувати, хоч вона і не пам'ятала Віталіну.

Я повернулася до роботи, кожного разу поглядом намагалася відшукати Алекса у натовпі студентів. Розуміла, що цим катую себе тільки більше, але нічого зробити не могла. Нажаль, так і не побачила жодного разу.

Мені здавалося, що як тільки я зрозумію, що з ним все гаразд, біль мене відпустить. Не витримавши одного разу підійшла до їхнього викладача, якого я підміняла і почала розпитувати про всю групу в основному, щоб не викликати підозри.

Про Алекса дізналася, що він більше місяця, як поїхав за кордон. Приїде тільки, щоб захистити магістерську, вкінці навчання і відразу назад.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍