Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

цій доповіді, дають лише основний нарис плану Українського уряду на найближче майбутнє. Багато чого буде залежати від моменту виникнення конфлікту між Японією і Радянським Союзом. Але навіть якщо конфлікт відстрочиться або на даний момент буде врегульований мирним шляхом, що задовольняє Японію, український уряд не втрачає надії, що японські кола, зацікавлені в ослабленні СРСР, підтримають акцію визволення України та створення її незалежної держави. Факт відходу України мимоволі буде стимулювати національний рух Кавказу і Туркестану, створюючи нові політичні угруповання на Сході Європи, і полегшить Японії її завдання в Азії.

Представляючи від імені уряду Української Демократичної Республіки цю доповідь японським військовим колам, я твердо переконаний, що політична, економічна і військова співпраця між двома націями з'явиться «Фет Акомплія» (доконаним фактом) у найближчому майбутньому.

Володимир Мурський, представник уряду Української Демократичної Республіки Стамбул 9.XI. 1934 р.

Власне, усе, з чим у цьому Меморандумі звертався Мурський до японського аташе, було Маркові добре знайоме по Харбіну; там йому довелося виконувати повноваження Мурського у контактах із іншим японським чиновником, паном Танакою, тож Кривицький ні на мить не злукавив про дірки, пророблені українськими спецслужбами, які совєцькі агенти мусили поспіхом затуляти, бо виникали усе нові й нові…

Другий документ, від 3 липня 1930 року, за підписом Олександра Удовиченка був по суті Повноваженням, наданим Вищою Радою українських емігрантів у Європі Вячеславу Прокоповичу до Вселенського Патріарха Фотія Другого, і підтверджував його повноваження отримати з рук Патріарха томос для українців на власну автокефалію.

Марко з тугою перечитував пожовклі аркуші. Тоді здавалося, усе задумане було таким близьким і здійсненим! Нагла смерть Мурського і кончина Фотія завадили цим планам. Швед заховав аркуші до книги, повернувся до Лізи і простягнув їй ту схованку.

— Люба, візьми ось, поклади до своїх речей. Тільки твоїх мальовидел і пудрениць розкиданих всюди не вистачало! І це… — простягнув він Лізі колоду карт.

Мовчав якусь мить. Потім важко видихнув. Дістав записника і щось написав на окремому аркуші. Простягнув записник Лізі.

«Я сьогодні дізнався від Гінзбурга, що усі ті смерті нашої резидентури у Стамбулі не були випадковими. Сталін наказав усіх потруїти. Якимось новим, винайденим на Луб'янці хімікатом. Його випари викликали рак. Від раку вони усі померли протягом кількох років…»

Елізабет підвела на Марка сповнений жалю погляд. Швед приклав пальця їй до уст, мовчки похитав головою. Далі витягнув з кишені запальничку, вирвав списаного аркуша і підпалив його.

У двері постукали.

— Гере Макміллан, на вас у холі чекає гер Дітріх. Приїхав по вас, — проказав хлопець-посильний, як тільки Марко прочинив двері, — сказав, щоб ви поспішали, бо то дуже важливо.

— Почалось… — мовив Марко безрадісно. — Почалось… Ну, я пішов, Лізо.

Нахилився, поспіхом чоломкнув її у чоло. За мить, прихопивши записника, документи і фотографічний апарат, він вийшов, зачинивши за собою двері готельного номера.

* * *

Кава у філіжанці нагадувала гидку солодкувату мелясу і мала знайомий дивний присмак. Вальтер Шелленберг відсьорбнув її і мало не випорснув зроблений ковток на білосніжні простирадла. Притаманна йому поштивість раптом зникла, поступаючись місцем роздратуванню, яке шукало виходу ось уже кілька днів.

— Чорт! Це ж якесь пійло… — вигукнув він. — Габі… Ти, чорт забирай, француженка, а готувати каву не вмієш! Що ти заколотила, скажи мені, будь ласкава?

Ранкова кава — це те, до чого Шелленберг ставився вкрай відповідально. Від філіжанки ранкової кави залежав його подальший настрій на робочий день, ясність розуму, а іноді ще й імідж джентльмена. Він знав чимало рецептів, як зварити цей напій і з чим подати, був вигадливим навіть у таку ранню пору, особливо коли у його ліжку була жінка. Та Габріель — не жінка, а французька чортиця! Їй завжди ніколи, вона не звикла бути ласкавим кошенятком, не вміла насолоджуватися його увагою, не звикла чекати. Навіть каву у ліжко!

— Я ж казав, зараз сам встану і зварю кави… — мало не простогнав він.

— Вальтере, — відповіла вона таким суворим тоном, наче мова йшла про зіпсований розкрій нової моделі, — коли я кажу, що хочу кави, то це означає, що я хочу кави! Ти маєш підняти свою дупу і піти, зварити її для мене. А те, що піднялося у тебе, — зовсім не дула! — вказала вона поглядом нижче Вальтерового пояса. — У тебе там під простирадлом наче своє окреме життя, — додала безапеляційно — і йому байдуже, що я хочу кави!

— Фе, як же вульгарно! — скривився Шелленберг. — Так, тобі закортіло вже — і розступися, земле!

Габріель театрально закотила великі темні очі. Своє горня з кавою вона давно відклала вбік, — пити таке і справді було неможливо.

— Власне, — проказала вона, сягаючи рукою за цигаркою, — я француженка, і готувати їдло ніколи не було моїм захопленням. Так само і варити каву. А якого дідька, Вальтере, ти даєш своїй прислузі вихідний щоразу, коли я приїжджаю, якщо тобі аж так не подобається моя кава? Мене соромишся?

Шелленберг, стримуючи роздратування, яке завжди відчував, коли Шанель, зоставшись у нього на ніч, вранці починала демонструвати свої бздури, підвівся.

— Зараз… буде тобі кава, Габі, — зітхнувши, проказав він. — Якщо тобі байдуже до ранкової порції кохання, то буде тобі порція кави, люба.

У нього було атлетичне тіло й пружні сідниці. Не надто високий зростом, оголений Вальтер нагадував їй ожилого мюнхенського куроса з Гліпотеки, в якій вони побували нещодавно, і Габріель мимоволі вкотре замилувалася своїм молодим німецьким коханцем.

Поки Вальтер обгортав себе на зразок римської тоги простирадлом, що додавало йому ще більшої подібності з античними скульптурами Гліпотеки, вона любовно обводила поглядом його плечі і порослі рудуватим кучерявим волоссям груди.

— Aut Caesar, aut nihil! — проказала Шанель дещо хрипко, звівши руку у вітальному жесті. — Або Вальтер, або ніщо… — додала з легкою іронією у голосі. — А з тебе, любий, вийшов би непоганий фюрер!

Шелленберг завмер. Повільно повернувся до неї. Тепер він їй нагадував не куроса, а Діомеда.

— Ти розумний, врівноважений, вродливий… — продовжувала Габріель цілком серйозно, не звертаючи жодної уваги на його реакцію. — Справжній арієць! Не те, що істеричка Гітлер! Я ж чула кілька разів його промови. Добре, що стояла не в перших рядах, а то він забризкав би мене своєю слиною з ніг до голови. І якщо уявити, що Гітлер не вічний… — вона не встигла доказати, бо Шелленберг кинув у неї подушкою.

— Ну, ти геть… божевільна! — сказав він не те, що хотів. — Замовкни, Габі! Більше ні слова про