Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

— Та я заплачу свою частку, — запевнила мене дружина. — Ох, Стівене, ну не будь такий упертий!

— Ні, це неможливо. Я не можу чинити таке на власний розсуд. Не ускладнюй усе, Трейсі.

— Ускладнюю? А що я ускладнюю? Стівене, це нагода побути разом два дні в хорошому готелі.

— Знаєш, там не буде особливих розваг. Службове відрядження, та й усе. Повір, я неохоче туди їду.

— Але ж чому ти так прагнеш туди податися? Ти завжди казав, що ноги твоєї не буде більше в тій Орфеї! Можеш послати когось. Зрештою, ти ж головний редактор.

— Ото через те, що я головний редактор, я й мушу туди вирушати.

— Знаєш, Стівене, віднедавна ти став не такий, як раніше: не розмовляєш зі мною, не торкаєшся мене, не дивишся на мене, мало вділяєш уваги дітям, і навіть коли ти з нами, то наче деінде перебуваєш. Що з тобою сталося, Стівене?

Ми посварилися, й сварилися довгенько. Найбільше дивувало те, що ті сварки тепер були мені байдужі. Мені ані-десь було те, що думає моя дружина, та й на її невдоволення було начхати. Я почувався на сильній позиції: якщо їй щось не подобається, нехай собі іде. Мав інше життя, що чекало мене деінде, з молодою жінкою, в яку я був нестямно закоханий, і частенько думав собі про стосунки з дружиною: «Якщо ця дурепа мені набридатиме, то я подам на розлучення».

Наступного вечора, сказавши дружині, що мушу поїхати до Піттсбурґа побачитися зі славетним письменником, я винайняв номер у готелі «Плаза», до якого вже добряче звик, і запросив Алісу повечеряти зі мною в «Пальмре» і разом провести ніч. Тоді ж таки я сповістив їй, що вихідними подамося до Орфеї. Що й казати, то був чарівний вечір.

Та наступного дня, коли я покидав готель, мені сказали, що картка не пройшла, бо на ній не було достатньо коштів. На щастя, Аліса вже пішла до редакції й не бачила тієї халепи. Я відразу ж зателефонував до банку, щоб отримати пояснення, й службовець мені сказав:

— Ваша карта сягнула ліміту в десять тисяч доларів, пане Берґдорфе.

— Але ж я законтрактував у вас іще одну картку.

— Атож, платинову. Там ліміт становить двадцять п’ять тисяч, але ви його теж сягнули.

— То підключіть карту з асоційованим рахунком.

— Там перевищення в п’ятнадцять тисяч доларів.

Мене охопила паніка.

— Ви хочете сказати, що я винен вам сорок п’ять тисяч доларів?

— П’ятдесят вісім тисяч чотириста вісімдесят доларів, пане Берґдорфе. Адже на іншій карті є ще борг у десять тисяч, а ще ж відсотки.

— То чому ви не попередили мене раніше? — вигукнув я.

— Управління вашими фінансами не належить до наших обов’язків, пане, — незворушно відказав банківський службовець.

Я поводився мов дурень, гадаю, дружина ніколи б не дала мені вскочити в цю халепу. Вона завжди пильнувала за бюджетом. Я вирішив відкласти цю проблему на потім: ніщо не повинне було зіпсувати вихідні з Алісою, а оскільки той службовець сповістив, що я маю право на ще одну картку, то я відразу ж її завів.

І все ж таки треба було стежити за своїми видатками, надто ж через те, що я заплатив за ніч у «Плазі» карткою часопису. То була перша з цілого ряду моїх помилок.

Частина друга

До поверхні

- 4

Таємниці

П’ятниця, 11 липня — неділя, 13 липня 2014 року

Джесс Розенберґ

П’ятниця, 11 липня 2014 року

За п’ятнадцять днів до прем’єри

Ми з Анною пили каву на орфейській набережній і чекали Дерека.

— То ти врешті лишив Кірка Гарві в Каліфорнії? — запитала Анна, після того, як я розповів про те, що сталося в Лос-Анджелесі.

— Брехун він, — сказав я.

Нарешті прийшов Дерек. Він був заклопотаний.

— Майор МакКенна страшенно злий на тебе, — сказав він мені. — Після того, що ти укоїв із Гарві, ти опинився за один крок від звільнення. Ти не повинен наближатися до Гарві під жодним приводом.

— Знаю, — відказав я. — Так чи так я нічим не ризикую. Кірк Гарві в Лос-Анджелесі.

— Нас хоче бачити міський голова, — сказала Анна. — Гадаю, він дасть нам добрячої прочуханки.

З погляду, що його кинув на мене мер Браун, коли ми ввійшли до його кабінету, я зрозумів, що Анна мала рацію.

— Мене поінформували про те, що ви вчинили з тим бідолашним Кірком Гарві, капітане Розенберґу. Це недостойно вашого звання.

— Цей чолов’яга хотів пошити мене в дурні, він не мав важливих відомостей про справу 1994 року.

— Ви знаєте це, бо він не заговорив під тортурами? — в’їдливо запитав мер.

— Пане голово, я зірвався і шкодую, але...

Браун не дав мені скінчити.

— Ви огидні мені, Розенберґу. І вас попередили. Якщо ви бодай пальцем зачепите цього чоловіка, я зітру вас на порох.

Аж ось Браунів помічник через інтерфон сповістив, що зараз увійде Кірк Гарві.

— То ви все ж таки викликали його? — приголомшено запитав я.

— Ну, в нього надзвичайна п’єса... — виправдовувався мер.

— Та це шахрай! — вигукнув я.

Двері кабінету відчинилися, й на порозі постав Гарві Кірк. Угледівши мене, він залементував:

— Цей чоловік не має права перебувати в моїй присутності! Він побив мене без будь-яких причин!

— Не бійся його, Кірку, — сказав Браун. — Ти під моїм захистом. Капітан Розенберґ із колегами саме зібрався йти.

Мер попросив нас покинути приміщення, й ми послухалися, щоб не нагнітати напругу.

Відразу ж після того, як ми пішли, до кабінету мера ввійшов Мета Островскі.

Якусь мить він оцінювально розглядав Гарві, потім відрекомендувався:

— Мета Островскі, найславетніший критик у цій країні, якого найдужче бояться.

— О, таж я знаю тебе, гадюко! — спопелив його поглядом Кірк. — Жабо ти плюгава, ти ж змішав мене з лайном двадцять років тому!

— Ох, ніколи не забуду твоєї дурнуватої п’єси, що всі вуха нам протурчала, бо ти щовечора читав її після «Дядечка Вані»! Вона була така жахлива, що глядачі бачити її не могли!

— Запхни свого язика в сраку, я написав найвеличнішу п’єсу за останні сто років!

— Як ти насмілюєшся хвалити себе?! — аж підскочив Островскі. — Тільки критик може