Володимир Леонідович Кашин - Тайники розкриваються вночі

Герой роману відомого українського радянського письменника Володимира Кашина — молодий хімік, направлений по комсомольській путівці працювати в органи міліції. Його професійні знання і високі особисті якості виявляються в ході слідства у справі добре організованої групи шахраїв.
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Художник ВІКТОР КУЗЬМЕНКО

Рейсовий Ту-104, який прибув до Києва з Владивостока, легко торкнувшись землі, стрімко помчав бетонною доріжкою і завернув до перону. Пасажири перевели подих і почали звільнятися від поясів, якими поприв'язували себе до крісел перед посадкою.

Гарненька, не за віком поважна бортпровідниця вийшла з пілотської кабіни в салон і, зачекавши, поки стихне гул двигунів, оголосила:

— Прошу всіх залишатися на місцях. Перевірка квитків.

Унизу, біля літака, чекало троє. Коли підвели трап, двоє з них піднялися в салон; перший в аерофлотській формі, другий — у звичайному цивільному костюмі. Йдучи між рядами крісел, швидко проглядали квитки. Пасажири, в котрих квитки перевірили, виходили з салону і, спустившись униз, забирали свої речі, які тим часом вивантажували з літака.

Усе відбувалося без метушні. Бортпровідниця з гідністю супроводжувала контролерів: адже без квитка вона нікого не посадила. Та ось контролери затрималися біля літнього чоловіка, одягненого в гарний сірий костюм.

— Де ви брали квиток? — спитав контролер.

— Як «де»? В Іркутську.

— В якій касі?

— В порту.

Пасажир невдоволено знизав плечима. Кінець кінцем, яка різниця, де придбано квиток!

— З'ясуємо, — сказав контролер. — Зачекайте, — а сам пішов далі.

Той, що був у цивільному, сів у крісло поруч громадянина з Іркутська.

— Неподобство! — обурювався пасажир. — «Зручно, швидко, комфортабельно!» — саркастично повторював рекламне оголошення аерофлоту, що закликало користуватися повітряним транспортом. — Яке мені діло до ваших квитків! Я поспішаю.

Він глянув у віконце на аеродромне поле, де вже стелилося проміння вечорового сонця.

Та ось салон літака опустів. Чоловік у цивільному підвівся і, показавши пасажирові міліцейське посвідчення, промовив:

— Тримайтеся спокійно! Йдіть зі мною. Пасажир рушив до виходу.

— Заждіть! — зупинив його оперативний уповноважений. — А речі?

— Я без речей, — не повертаючи голови, різко відповів той.

— Ви забули чемодан. — Оперативник кивнув на крісло, з-під якого видні вся ріжок невеличкого чемодана.

— Це не мій, — рішучо заперечив пасажир.

— Як то не ваш? — розгнівалася бортпровідниця. — Ще коли в Іркутську сідали, зауважила вам, чому не здали в багаж…

— Візьміть чемодан! — наказав оперативний уповноважений.

— Не братиму чужих речей, і ви не маєте права змушувати! — огинався пасажир, але все-таки витяг чемодан з-під крісла.

— Це не мій, — відсапуючись, повторював. — Я протестую!..

Оперативник записав у блокнот прізвища свідків: контролера аерофлоту, бортпровідниці.

— Дякую, товариші, за допомогу!..

Пасажира запросили в машину. Коричнева «Победа», круто розвернувшись, під'їхала до службового входу аеропорту. Двоє оперативників разом із затриманим увійшли до кімнати чергового, де на них чекав начальник відділу міської міліції підполковник Вовченко.

— Це неподобство! Яке ви маєте право? — гарячкував іркутський пасажир. — Будете відповідати!

Чорні, з густою просинню, наче тернові, очі горіли гнівом, виголені щоки вкривались плямами.

— Сідайте! — кивнув на стілець підполковник Вовченко, теж немолодий чоловік із спокійними, уважними очима. — Ваше прізвище?

— Жуков! — Пасажир з Іркутська витяг паспорт і мало не шпурнув його на стіл. — Я скаржитимусь, — уже трохи тихше додав він. — Це— старі, засуджені методи!

Підполковник відвів погляд од паспорта.

— Ви хіба обізнані зі старими методами?

Жукову здалося, що в очах підполковника пробігла іронічна іскорка. Важко опустився на стілець.

— Жуков… Він же — Носков… Правильно?

— Ви мене з кимось плутаєте. Це непорозуміння.

Вовченко, немов перевіряючи себе, ще раз глянув у розгорнену папку. Там лежало кілька фотографій. Те саме вилицювате обличчя, характерний ніс з ямкою на кінчику, ледь помітний шрам над бровою і такі ж сердиті, глибоко посаджені очі.

— Відімкніть свій чемодан!

— У мене немає ніякого чемодана… Цей — силоміць нав'язали ваші працівники.

Вовченко перевів погляд на оперативного уповноваженого Дроздова, який привіз Жукова. Це був невисокий білявий майор, не по роках пристаркуватий, обличчя якого завжди зберігало трохи невдоволений, наче ображений, вираз.

— Є свідки, — відповів майор. — Контролер аерофлоту й бортпровідниця підтвердять, що чемодан саме ваш.

Підполковник на мить примружив очі. Це означало, що він цілком схвалює відповідь помічника.

— Я теж маю свідків, які підтвердять, що ви примусили мене взяти чемодан, — відпирався Жуков. — Ті ж самі: контролер, бортпровідниця.

— Це так. Ви відмовлялися від нього. Але ж в Іркутську сіли саме з цим чемоданом.

— Треба довести! Свідчення однієї бортпровідниці що недостатньо. Може, ви підмовили її!

Коли б підполковник Вовченко хоч трохи сумнівався, хто такий Жуков, то після цих слів сумніви розвіялися б остаточно. «Битий лис», — подумав він.

— Повторюю, відімкніть чемодан або дайте ключ.

— Я не вмію відмикати чужих чемоданів!.. Хтось забув чи, може, підкинув… Марно гаєте час. Хазяїн чемодана вже в Києві або й далі…

— Чому ви гадаєте, що власник чемодана має тікати світ за очі? — спіймав Жукова на слові підполковник. — Знаєте, що в ньому?

— Я нічого не знаю! — буркнув затриманий і ображено відвернувся до вікна, за яким розкинулось аеродромне поле в золотавих вечорових тінях.

— Доведеться обшукати вас… Дроздов, запросіть понятих, — наказав підполковник.

За кілька хвилин майор повернувся з двома малярами в заляпаному крейдою і фарбами робочому одязі.

Один з них — юнак, радіючи пригоді, намагався триматися поважно, але не зміг приховати хлоп'яцької