Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

вирішувати, що добре, а що ні. Я єдиний, хто може оцінити, чого варта твоя п’єса. І мій присуд буде безжальний!

— І ви скажете, що це надзвичайна п’єса! — устряв Браун, почервонівши від гніву і ставши поміж ними. — Нагадати вам про нашу домовленість, Островскі?

— Ви казали, що це буде унікальна п’єса! — запротестував Островскі. — А не якесь жахіття, що його награмузляв Кірк Гарві!

— Звідки ти взявся тут, смердюча пелько? — в’їдливо запитав Гарві.

— Як ти насмілюєшся розмовляти зі мною? — вигукнув Островскі, затуляючи рота долонею. — Я можу зруйнувати твою кар’єру, ледь клацнувши пальцями!

— Припиніть тут верзти бозна-що один із другим! — гаркнув Браун. — Ви і перед журналістами будете отак гризтися?!

Гаркнув він так, аж стіни задрижали. Запала мертва тиша. Островскі з Кірком Гарві засоромлено похнюпилися, втупившись у носаки своїх черевиків. Браун рвучко розстебнув комір сорочки і, намагаючись заспокоїтися, запитав Кірка:

— Де решта трупи?

— Акторів іще нема,— відказав Гарві.

— Як це — ще нема акторів?!.

— Я проведу відбір тут, в Орфеї, — пояснив Гарві.

Браун аж очі вирячив, не вірячи своїм вухам.

— Як це — проведете відбір тут? Прем’єра п’єси за два тижні!

— Не турбуйся, Алане, — сказав Гарві. — Я все підготую за вихідні. У понеділок прослуховування, перша репетиція в четвер.

— У четвер? — мало не вдавився Браун. — Таж на підготовку вистави, що має бути оздобою фестивалю, залишається дев’ять днів!

— Цього більше, ніж досить. Я репетирую цю виставу вже двадцять років. Повір, Алане, ця вистава здійме таку бучу, що про твій гівняний фестиваль заговорять у всіх куточках країни.

— Їй-богу, Кірку, з роками ти геть здурів! — загорлав Браун у нестямі. — Я все скасовую! Провал я ще можу витерпіти, але не приниження!

Островскі єхидно захихотів, а Гарві дістав з кишені пожмаканий аркуш паперу і розгорнув його, а потім помахав ним перед очима у мера.

— Ти підписав обіцянку, сучий сину! Ти зобов’язаний випустити мене на сцену!

Тієї миті якийсь службовець прочинив двері кабінету.

— Пане голово, у залі повно журналістів, і вони вже починають хвилюватися. Вимагають обіцяної заяви.

Браун зітхнув: відступати було нікуди.

*

Стівен Берґдорф увійшов до будинку виконкому і попросив у приймальні, щоб його допустили в залу для преси. Назвав своє прізвище службовцеві, запитав, чи треба розписатися в документах, упевнився, що будівля обладнана камерами, які його знімали: та прес-конференція послужить йому алібі. То був великий день: він уб’є Алісу.

Того ранку він, як зазвичай, вийшов із дому. Дружині сказав, що візьме авто, щоб поїхати в передмістя на прес-конференцію. З собою він узяв Алісу. Коли ставив її валізу в багажник, вона не помітила, що в нього самого багажу немає. Аліса швидко заснула та так і спала всю дорогу, притулившись до нього. І в Стівена вмить вилетіли з голови всі думки про вбивство. Вона була така зворушлива, коли спала: як він міг навіть подумати про те, щоб убити її? Урешті почав сміятися із самого себе: та він же навіть не знав, як це воно — вбити когось! Кілометр минав за кілометром, і настрій мінявся: йому подобалося бути тут, із нею при боці. Він кохав її, хоч у них уже все було не так, як раніше. Користуючись цією мандрівкою, він подумав трохи і врешті вирішив, що порве з нею стосунки сьогодні ж. Вона підуть погуляти набережною, він пояснить їй, що далі так не може тривати, що вони повинні розлучитися, і вона зрозуміє. Зрештою, якщо він відчуває, що в них уже не ладнаються стосунки, то Аліса вочевидь відчуває це так само гостро. Вони обоє дорослі. Це буде розлучення за обопільною домовленістю. Наприкінці дня вони повернуться до Нью-Йорка, і все владнається, все буде, як і колись. Ох, він так зволікав — аж до сьогоднішнього вечора! Йому треба відновити спокій і стабільність у родині. Тільки одного він прагнув усією душею: податися на вакації до озера Чамплейн і щоб дружина клопоталася видатками, адже вона завжди так обачно розпоряджалася ними. Аліса прокинулася, коли вони заїхали до Орфеї.

— Добре спала? — чемно поцікавився Стівен.

— Та не дуже, я геть зморена. Оце тішуся, що відпочину як слід у готелі. У них такі зручні ліжка. Сподіваюся, нам дадуть ту саму кімнату, що й торік, триста дванадцяту. Ти ж попросиш, Стіві?

— У готелі? — здушеним голосом перепитав Стівен.

— А де ж іще! Гадаю, ми зупинимося в «Озерному». Ох, Стіві, на бога, тільки не кажи, що ти став жмикрутом і винайняв номер у якійсь дірі! Я й думати не хочу про якийсь убогий мотель.

Відчуваючи, як усе в нього всередині холоне, Стівен став на узбіччі й вимкнув двигун.

— Алісо, — рішуче сказав він, — нам треба поговорити.

— Стіві, що з тобою, зайчику? Ти геть пополотнів.

Він глибоко вдихнув повітря й почав:

— Я не збирався бути з тобою ці вихідні. Я хочу з тобою порвати.

Коли він це сказав, йому відразу ж полегшало. Вона зачудовано глипнула на нього, а потім засміялася.

— Ох, Стіві, я майже повірила тобі! О боже, ти так налякав мене, що я довгенько не могла оговтатися!

— Алісо, я не жартую, — сказав Стівен. — Я навіть не взяв речей. Я приїхав сюди, щоб порвати з тобою.

Аліса обернулася й побачила, що в багажнику справді нема валізи.

— Та що з тобою таке, Стівене? І чому ти сказав, що повезеш мене на вихідні, якщо зібрався порвати зі мною?

— Бо вчора я гадав, що ми поїдемо з тобою провести вихідні. Та врешті вирішив, що наші стосунки треба припинити. Вони стають токсичні.

— Токсичні? Про що ти, Стівене?

— Алісо, все, що тебе цікавить, це твоя книжка і подарунки від мене. Ми вже й не кохаємося як слід. Ти вже достатньо покористувалася мною, Алісо.

— А хіба тебе не цікавить лише мій задок, Стівене?

— Алісо, я вже вирішив. Нема чого сперечатися. Та й не їхатиму я далі. Повертаємося до Нью-Йорка.

Він рушив з місця й почав розвертатися, щоб поїхати у зворотному напрямку.

— Електронна пошта твоєї дружини оця: tracy.bergdorf@lightmail.com? — спокійно запитала Аліса, переглядаючи записи в своєму телефоні.

— Звідки ти її знаєш? — вигукнув Стівен.

— Вона має право дізнатися про все,