В. М. Білоконьов - Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)

який є суспільно небезпечним, протиправним умисним діянням, і характеризується безперервним здійсненням складу закінченого злочину за рахунок тривалого невиконання обов’язків, покладених на особу кримінальним законом (бездіяльність) або за рахунок тривалого порушення встановленої заборони (дія)[231], а продовжуваний злочин — як вид простого (чи складного) одиночного злочину, який є суспільно небезпечне, протиправне діяння, що складається з двох або більш юридично тотожних, не співпадаючих у часі діянь, які посягають на один об’єкт спричиняють єдиний злочинний наслідок (в матеріальних злочинах), об’єднані єдиним умислом і спільною метою[232]. Названі злочини відрізняються один від одного за характером вчинюваних дій. Триваючий злочин — це “безперервний злочин”, де особа вчиняє одну дію (бездіяльність), а продовжуваний злочин, навпаки, “перерваний злочин”. Тут мають місце два (або більше) тотожних діянь, відокремлених одне від одного проміжком часу[233].

Відповідно до ч. 3 ст. 4 КК часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

В теорії кримінального права час здійснення триваючого злочину визначається по різному. Це пов’язано насамперед з тим, що досягнувши стадії закінченого злочину, вказане посягання юридично є закінченим, а фактично ще продовжує вчиняться, триває протягом певного часу, а тому слід відрізняти юридичний та фактичний моменти закінчення триваючого злочину. Юридичний момент означає час, починаючи з якого в діях винного з’являється склад злочину, а фактичний момент — це час, коли припиниться злочинна діяльність винного[234]. Тому, одні вчені вважають часом вчинення триваючого злочину — юридичний момент, тобто час вчинення дії або бездіяльності, з якого починається так званий “злочинний стан”[235]3 і з якого з’являється склад злочину в діях винного. Інші вчені вважають, що часом вчинення триваючого злочину буде не час появи юридичного моменту (наявність складу злочину), а час припинення злочинних дій або бездіяльності[236], тобто признають моментом закінчення триваючого злочину — фактичний момент його закінчення.

Немає єдиної точки зору по цьому питанню і в судовій практиці, в тому числі і в Верховному Суді України.

Приклад перший: Вироком суду від 22.02.2006 р. В., раніше судимого 25.02.2003 р. за ч. 1 ст. 309 КК на 3 роки 6 місяців позбавлення волі, 31.05.2005 р. умовно-достроково звільненого від відбування покарання на 1 рік 5 днів, — було засуджено за ч. 1 ст. 309 КК на 1 рік позбавлення волі, за ч. 1 ст. 311 КК до штрафу в розмірі 510 грн. На підставі ч. 1 ст. 70 КК визначено покарання у виді 1 року позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК остаточно за сукупністю злочинів призначено покарання у виді 3 років 7 місяців позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду виключено із резолютивної частини вироку вказівку суду про призначення остаточного покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК. Постановлено вважати В. засудженим за ч. 1 ст. 309 КК на 1 рік позбавлення волі, за ч. 1 ст. 311 КК до штрафу в розмірі 510 грн. На підставі ч. 1 ст. 70 КК визначено остаточне покарання у виді 1 року позбавлення волі. З матеріалів справи убачається, що засуджений в 2002 р. незаконно придбав без мети збуту особливо небезпечний наркотичний засіб, який переніс до місця свого проживання де зберігав до моменту виявлення і вилучення працівниками міліції 16.11.2006 р. За аналогічних обставинах В незаконно придбав прекурсор, який також був в той день вилучений робітниками міліції. В касаційному поданні прокурор посилається на те, що суд порушив вимоги ч. 1 ст. 71 КК, відповідно до якої остаточне покарання В. необхідно було призначати за сукупністю вироків, так як злочини продовжувані і вчинені в період умовно-дострокового звільнення. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору в поданні, відзначив, що злочини, передбаченні ч. 1 ст. 309 КК та ч. 1 ст. 311 КК засуджений вчинив у вересні 2002 р., які продовжувалися до 16.11.2006 р., тобто до постановлення першого вироку так і протягом невідбутої частини покарання за попереднім вироком. Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК, за правилами, передбаченими в частинах першій і третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. Як видно з матеріалів справи, місцевий суд при наявності двох принципів призначення покарання як за сукупністю злочинів, так і за сукупністю вироків застосував ч. 4 ст. 70 КК, що не суперечить закону, і ніяк не впливає на обґрунтованість засудження і призначення покарання. Апеляційний суд не спростував висновки місцевого суду щодо обрання ним цього принципу призначення покарання і без переконливих мотивів виключив з резолютивної частини вироку вказівку суду про призначення В. остаточного покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК[237].

Приклад другий: Вироком суду від 20.04.2007 р. Т., раніше судимого 30.01.2007 р. за ч. 1 ст. 309, ч. 1 ст. 311 КК на 2 роки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів було призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК. З матеріалів справи убачається, що Т. у серпні 2006 р. незаконно повторно придбав без мети збуту наркотичний засіб, який переніс до місця свого проживання де зберігав до моменту виявлення і вилучення