Владислав Едуардович Теліпко - Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. Станом на 01.11.2010 р.

У даному науково-практичному коментарі подано ґрунтовний аналіз чинної редакції Цивільного процесуального кодексу України з урахуванням змін і доповнень, внесених до нього у зв’язку з прийняттям нового Закону «Про судоустрій і статус суддів».
Детально розглянуто усі 11 розділів коментованого Кодексу, особливу увагу приділено аналізу положень, присвячених позовному і наказному провадженням, а також новелам апеляційного і касаційного перегляду судових рішень та підставам і порядку перегляду судових рішень Верховним Судом України, виходячи з нової системи судоустрою України. Додаються тексти і витяги з текстів нормативно-правових актів з питань організації цивільного судочинства, а також рішення Конституційного Суду і постанови Пленуму Верховного Суду України, в яких узагальнено практику застосування судами окремих норм цивільного процесуального законодавства.
Мета коментаря - дати чітке системне уявлення про цивільний процес як врегульовану нормами цивільного процесуального права діяльність суду, що здійснюється в установленому законом порядку та визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав, обов'язків і цивільних процесуальних дій суду, органу державного виконання та учасників процесу з їх реалізації.
Видання розраховано на суддів та працівників суду, адвокатів, прокурорів, працівників інших правоохоронних органів, студентів, аспірантів і викладачів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів, а також усіх, хто цікавиться питаннями організації і провадження судами справ в порядку цивільного розгляду.

Scire leges non hoc est verba earm teneie, sed vim ac potestatem. —

Знання законів полягає не в тому, щоб дотримуватися їх букви, а в тому, щоб розуміти їх зміст і значення.

Юридичні норми, визначаючи відносини між громадянами і встановлюючи правила поведінки для них, роблять це у загальній формі. В законах не називаються права та обов’язки окремих осіб і не вказується, як вони повинні чинити в кожному окремому випадку, а йде мова лише про цілі категорії осіб, дій і відносин: про власників, спадкоємців, покупців, продавців, наймачів, стягувачів, договори, порушення прав тощо. Внаслідок цього окремі особи повинні самі визначати свої права та обов’язки шляхом умовиводів із юридичних норм, підлаштовуючи своє фактичне становище під відповідні настанови законів чи інших норм чинного права. Таким чином, конкретні права та обов’язки окремих громадян пізнаються ними шляхом висновків з юридичних норм і фактичних зобов’язань, тобто шляхом конкретизації норм і їх апробації на практиці.

У більшості випадків громадяни роблять відносно своїх прав і щодо своїх обов’язків однакові висновки і добровільно втілюють ці висновки у життя: боржники повертають борги, наймачі сплачують ренту наймодавцеві тощо. Однак нерідко трапляється і так, що між громадянами виникають суперечності і спори і що одні з них відмовляються виконання логічні висновки, що робляться із законів іншими, — відмовляються або тому, що вважають ці висновки сумнівними, або тому, що не можуть або навіть просто не бажають їм підкорятися. В таких випадках виникає потреба у яких-небудь способах розв’язання спорів між громадянами і примусу їх до виконання покладених на них обов’язків. Таких способів кілька.

Найпростішим з них та найприроднішим видається самостійне здійснення своїх прав із застосуванням, у випадку необхідності, примусу, тобто сили, те, що сьогодні ми називаємо самосудом. Однак так здійснювалися права в минулі часи, коли переможцем міг стати не той, хто правий, а той, хто сильніше. За визначенням відомого німецького юриста Рудольфа фон Ієрінга, «самоуправством і помстою, цим диким видом правосуддя, починалося кожне право». Однак застосування цього способу почало обмежуватися по мірі розвитку цивілізації і зміцнення ролі державної влади у регулюванні суспільних відносин, тож в благоустроєній державі він може бути терпимий лише у формі винятку, і тільки коли не виражається у заборонених кримінальними законами діях або виправдовується неможливістю звернутися своєчасно по допомогу до органів державної влади.

Другий спосіб полягає в тому, що ті, між якими виник спір, обрали за взаємною угодою третю особу, якій вони обоє довіряють, і попросили його вирішити, хто з них правий, беручи на себе заздалегідь зобов’язання підкоритися будь- якому його рішенню. Це — третейський суд. І він широко застосовується сьогодні, однак сфера його застосовування обмежена тим, що об’єктивно не завжди такий суд може бути ефективний, адже, по-перше, він передбачає наявність обопільної згоди сторін спору і готовність кожної з них підкоритися рішенню обраного судді, а по-друге, іноді між громадянами ніякого спору немає: обидві заінтересовані сторони однаково розуміють закон і роблять з нього однакові висновки, але сторона, що зобов’язана виконати певну дію на користь іншої сторони, зумисно ухиляється від того, при цьому не відкидаючи існування свого обов’язку чи зобов’язання, з якого він випливає.

Залишається третій спосіб — звернення по допомогу до державної влади. Він є найбільш зручним і вірним для особи, що бажає здійснити чи поновити своє право. При цьому, однак, державна влада не може надати допомогу усякому, хто звертається до неї. Нерідко по допомогу звертається той, хто в дійсності не має того права, яке собі присвоює. Тому, перш ніж взяти під свій захист прохача, державна влада повинна перевірити правомірність заявленої ним вимоги, тобто правильність зробленого ним висновку з юридичних норм і фактичних обставин. Для перевірки правомірності заявлених громадянами чи юридичними особами один до одного вимог і потрібен орган влади, що називається цивільний суд, а для діяльності їх встановлюються певні форми і правила, що формують організоване провадження, що називається цивільним процесом.

Суд необхідний в правовій державі рівно остільки, оскільки існує об’єктивна необхідність у правильному, постійному та однаковому застосуванні закону. А ця необхідність присутня у всіх без винятку сферах приватного, суспільного і державного життя: як то у спорі між приватними особами з приводу їх інтересу чи майна, в спорі про право держави покарати винного чи щодо скарг особи на незаконні прояви своєї влади владою щодо громадянина. Звідси й правосуддя має своїм завданням вносити голос права у спірні аспекти протиріч між громадянами, юридичними особами і державою. І чим більшою мірою держава наближається до еталону правової, тим самостійніше влаштована у ній судова влада і тим ширшим є масштаб і обсяг її діяльності.

Враховуючи непересічну важливість цих покладених на суд обов’язків, судова влада має бути організована і улаштована так, щоб уміле і справедливе ставлення з її боку до застосованого права було по можливості забезпечене. Саме тому закон встановлює цілу низку умов, яким мають відповідати особи, що займають суддівські посади. Однак ніщо так сильно не впливає на якість правосуддя як незмінюваність, незалежність та недоторканність суддів. А. Коні писав, що «становище, за якого суддя може зовсім не думати про свій завтрашній день, а думати лише про завтрашній день підсудного йому обвинуваченого, є однією з кращих гарантій правильності винесених таким суддею вироків». Про ту ж незмінюваність відомий німецький вчений Рудольф фон Ієрінг пише: «Літописи юстиції багаті на приклади істинного героїзму з боку суддів, що боролися супроти впливів сильних світу цього аж до втрати суддівського крісла; однак найбільшою мірою важливо і для інтересів суспільства, і для інтересів приватних осіб, щоб справедливі рішення і вироки не були кожен раз актами героїзму з боку суддів, а спокійними судженнями пересічної людини, якій надано можливість не боятися загроз від можновладних людей і не прислухатися до нашіптувань із-зовні, а обов’язки якого визначені чітко і ясно: знати закон, рахуватися із фактами і керуватися совістю».

Отже, наукою цивільного процесу вимога незмінюваності суддів називається кращою гарантією їх безсторонності, для реального захисту приватних осіб від будь-якого посягання на їх права, з чийого б боку такі посягання не виходили, — захисту без упередженості.

Таким чином, цивільний процес — це урегульована цивільним процесуальним