Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

голосом. — Ве-воор. — Насилу вивільнивши правицю з немилосердного блукай-бурмилячого стиску, він легко торкнувся нею своїх грудей. — «Я прийшов як друг. Я не хотів нікого скривдити».

Блукай-бурмило завагався. Його здумілі очі вдивлялися в Рукове обличчя, мовби запитуючи: «Що воно за проява, що знає таємну блукай-бурмилячу мову?»

Рук відчув звірове збентеження.

— Верра-веґґа-ві-іґ, — пояснив він тонким, співним голосом. — «Я друг блукай-бурмил: Та-що-з-щербатими-іклами-гуляє-під-місяцем і я ходили однією стежкою».

Блукай-бурмило наморщив чорного лоба і водив очима по юрбі одноплемінців, вишукуючи в морі сердитих облич Вемеру. Коли ж її угледів, чоловічки його звузилися.

— Ве? — грізно прогарчав він. — «Це правда?»

Вемеру виступила наперед, похиливши голову й опустивши тріпотливі вушка.

— Ве-верру-у! Ве! — відказала вона, не підводячи голови. — «Мій товариш із лісової стежки приніс саму ганьбу нашому приятелюванню». — І відвернулася.

— Вемеру! — у відчаї скрикнув Рук. — Вемеру, благаю тебе! Я…

Чорний блукай-бурмило знову підніс його високо вгору. Він стис Рука ще цупкіше, погляд його очей став крижаний. Тримаючи хлопця в повітрі, пелехатий желіпнув на все горло:

— Ти, хто підслуховував слова, призначені тільки для блукай-бурмилячих вух, вчинив найгірше в світі блюзнірство. Злодію наших пісень! Викрадачу наших співів! Ти мусиш померти!

І тут чийсь самітний голос перекричав загальне шалене ревище:

— ВЕ! — «СТІЙ!»

Великий чорний блукай-бурмило враз закляк. Роззирнувся довкола. Рук — приголомшений і геть заморочений — спромігся лишень побачити, що якийсь блукай-бур-мило пробирається до них, розпихаючи юрбу.

— Ве? — «Хто говорить?» — запитав чорний блукай-бурмило.

Перед ним постала якась блукай-бурмилиха.

— Ве-ве! Верра-вех-ві-ірла! — прогарчала вона, торкнувши спочатку своє плече, потім свої груди. — «Я — Верало, сьорбнула повний ківш лиха на Ливарній галявині. Я знаю його. Він врятував мені життя».

Рук ошелешено витріщився на блукай-бурмилиху. Відтоді, як він бачив її востаннє, вона погладшала, хутро стало густе й лискуче. Але відмітні її прикмети, — чудне чорне кільце навколо ока та смуга через ніс, — непомильно свідчили: це й справді блукай-бурмилиха, яку Рук був урятував від гоблінівської стріли.

Чорний блукай-бурмило завагався. Блукай-бурмилиха підступила до нього і притулилася своїм великим кошлатим обличчям до його тварі.

— Вера-ве-верл! — «Моє серце плаче, просить милосердя! Змилуйся над ним!» — Ве-ве. Ві-іра-ві-іґ. — «Я гадала, він помер від отруєних паличок. Але він лишився живий».

— Верра-во-ор-ве, — тихо пояснив Рук. — «Я й справді був поранений, але моє серце ще й досі б’ється. У мене лишився рубець».

Він розщібнув на собі сорочку і відгорнув її край, оголивши рубця. Чорний блукай-бурмило обережно провів пазуром по вузлику зарубцьованої шкіри.

— Ве-ве. Вер-рг! — вигукнув він. — «Це правда. Ти носиш слід отруєної палички! — І, поставивши Рука, на землю, запитав: — Ти важив своїм життям заради одного з нас?»

— Ве-веррел-лур-раґуум, — пояснив Рук. «Я полюбив блукай-бурмил з першим своїм подихом і захищатиму їх до гробу. Я радо ризикував життям на Ливарній галявині».

Блукай-бурмиляче коло стиха загуло, забубоніло.

— Ве-велла, — запевнив Рук. — «Повірте мені: я щирий друг блукай-бурмилам!»

І тут над загальним гомоном піднісся чийсь голос:

— Ве-ве!

Краєчком ока Рук примітив: наближається ще один блукай-бурмило. Певніше — блукай-бурмилиха. Стара, згорблена, зі сріблясто-сивою вовною.

— Верра-лума-ві-іра-ве! — промовила вона ламким, надтріснутим голосом. — «Я відчуваю: він каже правду. Він друг блукай-бурмилам!»

Юрба, чию цікавість було розпалено до краю, обернулася до неї, дивлячись, як блукай-бурмилиха простує до юного порушника правил. Тихий гомін прокотився лавами блукай-бурмил, повз чию увагу не проходив жоден її рух. Стара сива блукай-бурмилиха схилилася над Руком і обняла його своїми ручиськами.

Рук удихнув теплий, моховитий дух її вовни, відчув биття її серця. То було надзвичайне почуття! Він почувся захищеним, зігрітим і спіймав себе на думці, що йому не хочеться, аби ці затишні обійми коли-небудь скінчилися.

Нарешті вона випустила хлопця зі своїх обіймів і задивилася на його обличчя.

— Ве-велла, веґі-ірал! — прошепотіла вона. — «Друзі до останньої тіні невідворотної кінцевої ночі!»

Блукай-бурмиляче коло схвально загуло. Чорний блукай-бурмило підвів свою здорову голову.

— Вера-Ґалу-ві-ір! — виголосив він. — «Ґала, найстарша зі старших і наймудріша з мудрих, сказала своє слово. Для мене це достатня запорука». — Ве-вурра-ловах! — «Вітаємо тебе! Ми зватимем тебе Верраловах — „Той, хто прийняв отруєну паличку“.

Блукай-бурмиляче товариство схвально заревло. Рук затрепетав від щастя.

— Ве! — сказав він. — „Дякую“»

Чорний блукай-бурмило поважно кивнув головою:

— Верра-вуур. Ве-ве. — «Ти не такий, як усі. Ще ніхто сторонній не був свідком нашого Великого віча — крім одного…»

І тут Рук відчув якийсь рух позад себе. Зиркнув через плече і побачив, що велика юрба блукай-бурмил розступається. Утворився довгий вузький прохід між ним і… ким? Вдивляючись у супротивний кінець проходу, Рук розгледів якусь постать: вона повільно йшла до нього.

— Що воно за мана… — прошепотів хлопець.

Той, хто наближався до нього, мав згорблені плечі, довгу, скуйовджену сиву чуприну і таку саму бороду. Його куртка, штани та чоботи були сирицеві й сирицею таки — у вигляді тоненьких ремінців — позшивані. Бортами його потертої камізельки з волорожачої шкіри маяв чимраз крутіший вітер. Коли незнайомець підійшов зовсім близько, Рук глянув йому в обличчя.

Загрубіла, поорана зморшками шкіра — і кожна зморшка, кожнісінький рубець натякали на якусь пригоду в житті незнайомця. Але очі! Ще ніколи Рукові не випадало бачити таких очей. Смарагдово-зелені й прозорі, мов кришталь, вони блищали при місяці, неначе належали комусь набагато молодшому.

Старий зупинився перед Руком.

— Гадаю, це твоє, — озвався він.

Рук опустив очі: мозолясті руки незнайомця простягали йому трактатного журнала.

— Д-дякую, — пролопотів хлопець, радо приймаючи свої загублені нотатки. — Але кому…кому я дякую?