Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— Ворра, ворра, ворра… ве!

Рук затремтів. Ще ніколи він не опинявся так близько до стількох блукай-бурмил. Як можна було не піти на їхній поклик? Та чи має він на те право? Якщо Вемеру довідається, що він таки подався слідом за нею, не знати, що вона зробить. Але, знов-таки, він не міг відступити. Тільки не тепер. Надто далеко він зайшов.

Блукай-бурмилячі гуки-перегуки залунали голосніше. Хвилями здіймалися і спадали переливчасті поспіви.

Рук зважився. Він-бо мріяв про це, відколи в бібліотеці вперше був узяв до рук трактата Варіс Лодд. І ось йому випадає нагода довести, що він щирий Бібліотекарський Лицар. Рук спустився нижче і посадив «Грозового шершня» на товсту гілляку залізного дерева. Міцно прив’язав небесного човна швартівною мотузкою і зліз додолу.

Тримаючись тіней, обминув скелястий пагорб, де щойно стояла Вемеру, і подався попід деревами, слідом за смугою в итолоченого підліску, яку лишила після себе блукай-бурмилиха. Потім, обережно вийшовши з-під дерев, опинився на високому скельному виступі, навислому над чашею долини. Там, на самому краю, росло дерево, уп’явшись корінням у розколини в кам’яній породі, а довгим, товстим стовбуром покрутившись під кутом понад розверстою западиною.

Рук підбіг до того дерева, видряпався на нього, а далі обережно поповз крученим стовбуром, щоб опинитися над серединою долини. А блукай-бурмилячі виспіви довкола нього дедалі гучнішали, наростали.

— Небо вгорі й Земля внизу! — тихо охнув він, коли йому відкрилася картина дійства надолі. — Таж їх там, либонь, сотні! Коли не тисячі!

Рук потряс головою, не вірячи своїм очам. Скрізь, хоч би куди він кинув оком, були самі блукай-бурмила, що тихо погойдувалися в залитій місячним сяйвом долині, й кожен виводив один і той самий заворожливий поспів: густий, гортанний, він утворювався десь у глибині горлянки, виливаючись у тихіший, протяглий одноманітний стогін. Декотрі стовбичили самотою, а декотрі стояли парами, гуртами, які то більшали, то розпадалися, бо ці великі вайлуваті звірі без угаву сходилися і розходилися. Помалу-малу співи ставали злагодженіші, аж поки все зібрання почало виспівувати, мов єдина істота. Навіть дерево під Руком ніби бриніло від тамтого гучного ревища.

— Ось воно! — видихнув Рук. — Велике віче блукай-бурмил! Я їх знайшов!

Обхопивши похилого стовбура ногами, Рук став порпатися в заплечнику, шукаючи свого трактатного журнала та паличку з олив’яного дерева. Треба ж відтворити кожну подробицю такого дивовижного дійства, аби використати згодом у трактаті.

«Великі гурти постійно розпадаються й утворюються знову, — квапливо нотував він. — Мов у якомусь гігантському танці, що його кожен блукай-бурмило, мабуть, нутром розуміє… А співи — неймовірні, гучні, розкотисті…»

Тим часом співи внизу дедалі гучнішали. Дерево дрижало. І було в тому всьому ще щось…

Спочатку його нелегко було вхопити, але ось воно знову! Змішуючись із загальним хором і все-таки чимось вирізняючись із нього, лунали один по одному ще й сольні вигуки окремих блукай-бурмил, то підносячись над ритмічним ревом, цим звуковим тлом, то стихаючи і зливаючись із ним. Розібрати Рукові щастило лише уривки.

«Я з пустельних кряжів вершин-близнят…» «Я з височин туманних міжгір’їв…» «Я з темних, тінявих гаїв залізних дерев…» «з сон-деревних гаїв…» «з найглухіших, найтемніших нічних лісів.»

Рук мов заворожений вслухався в кожен окремий вигук.

«Я, з засніжених перевалів високого Світокраю…» «З вологих заболочених галявин…» «З буряних терників…»

Складалося враження, ніби Рук слухає мапу Темнолісу, яку змальовували блукай-бурмилячі пісні. Всяк оспівував свою домівку, і ці їхні співи, переплітаючись, ставали одним великим описом усіх місць, які тільки були відом блукай-бурмилам. Унизу під ним виспівувала справжня жива бібліотека, не бідніша за сховану в підземеллях книгозбірню самого Старого Нижнього міста, і цю бібліотеку берегли у своїй пам’яті блукай-бурмила, ділячись нею поміж собою на цих своїх Великих вічах. Від краси того всього Рукові запаморочилася голова, почали мліти руки-ноги…

Трактатний журнал вислизнув йому з пальців. У відчаї Рук шарпнувся, щоб ухопити журнал, який падав додолу, та ба! не тільки схибив, а ще й стратив рівновагу. Раптом він із жахом збагнув, що зірвався з дерева і падає! Махаючи руками й ногами, хлопець стрімголов полетів униз.

За мить він — гуп! ударився об тверду, виґрасувану землю, і зір йому заслала чорнота.

Голова Рукові йшла обертом. Він чув, як теплий вітер лоскоче йому тіло, а в обличчя світить якесь яскраве світло.

«Де це я?» — чудувався він.

Кров стугоніла йому в скронях. Усе пливло, вихорило перед очима. Дихав він уривчасто, судомно ловлячи ротом повітря. Та ось голова трохи проясніла, і він вражено скрикнув.

Зусебіч над ним нависали колом блукай-бурмила, пропікаючи його лютими поглядами. Їхні величезні ікла вилискували, очиці палали вогнем, та жоден з них не пускав пари з уст. Долина Тисячі відлунків поринула в мертву мовчанку.

Рук натужно проковтнув слину.

І враз височенний мов гора блукай-бурмило з гагатово-чорним хутром і товстими, закрученими іклами нахилився над ним. Рук бачив, як великі лапи опустилися на нього; відчув, як холодні гострі кігті схопили його тіло. У ніздрі шибнув затхлий дух чорного хутра, кислий віддих пащі.

— Ой! — зойкнув він, і в животі все перевернулося, коли ті лапи легко мов пушинку підняли його в повітря.

— Ве! — ревнув напасник. — «Як ти посмів!» — І Рук відчув, як усе гігантське блукай-бурмилове тіло затряслося від обурення та люті, коли пелехатий труснув ним і ревнув: — Ве-верра!

Ніколи ще не доводилося Рукові бачити такого сердитого, такого… такого мстивого блукай-бурмила. Закляклий від жаху, Рук не годен був зворухнутися, бо й решта блукай-бурмил підхопили звіриний крик, від якого кров холола в жилах, і луна тисячоголосого ревища пішла гуляти по долині.

— Ве-веґ-веррух? — рикнув великий чорний блукай-бурмило, перекрикуючи оте все тисячоголосся. — «А це хто сюди вдерся — на терен нашого святого віча — хто посмів красти відлунки нашої долини?»

— Ве, — відповів Рук тихим тремтячим