Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

ну кажи швиденько, у тебе на садах останнім часом нічого такого кримінального не сталося?

- Практично нічого.

- А фактично?

- Ну знайшли щойно один труп, але то не вбивство і не самогубство. І навіть не нещасний випадок. Тому ми його на міську статистику не подавали… ще не подавали.

- От тільки не треба мені казати, що ти вже збирався доповісти по команді, аж тут з’явилися таксисти і влаштували тобі штурм Берліну. Що за мрець?

- Сирота, тобі мало своїх проблем?

- Мало. Давай: стать, вік, персональні дані, місце прописки, а головне- причина смерті.

- Дівчина одна. Як ти любиш казати, блудяжка. А головне - вона не наша, вона з вашого, правого берега. Незрозуміло тільки, чого її до нас занесло. Може, шукала когось на дачах…

- Тягни справу!

- Немає, не заводили. Я ж казав - не наш випадок. І батьки не заявляли щодо слідства. Забрали труп з нашого моргу, ще й подякували.

- Та-а-ак, раз є батьки, то покійницю опізнали? І то швиденько!

- Ну-у-у… вони з самого ранку подзвонили напряму начальнику. Солідні люди, розумієш. Ми ще боялись: вони нам тут влаштують побиття младенців, але ні, навіть подякували. Вже либонь і поховали.

- А вони не згадали, чого саме донька зникла, а головне - чому вони її у вас у районі шукали?

- Казали щось таке: не прийшла ночувати, то вони з самого ранку сіли на телефон - ну і вийшли на нас. Кажуть, що одразу, пощастило. Тю! Що це я за дурню таку сказонув!

Я не втримався:

- Посада у тебе, майор, така, що розумних речей говорити на ній не можна. А за дурню у нас не звільняють. І навіть за ідіотизм. Немає такої статті. Від чого бідолаха померла? Тільки не кажи, що від переохолодження. Не сезон.

- Зупинка серця.

- Скільки років?

- Двадцять один. Напевне хворіла, бо інфаркти, кажуть, зараз молодшають. От вона і… може, приїхала до когось на ті дачі, не застала вдома, а тут щось побачила.

- Побачила! Привид Чорного Дембеля чи безголового майора міліції! От серце, звісно, й не витримало. Власників і сусідів опитали?

- Звісно. Хазяї нас і викликали. Вони ж її й найшли. Прийшли зранку, відчинили двері, а вона там лежить.

- Хазяї? То вона не на вулиці померла?

- А я хіба не казав? Залізла навіщось у порожню дачу до незнайомих людей… дивина!

- Геніально, майоре! Ти навіть самого себе перевершив. Молода людина з іншого кутка міста приїздить туди, де її ніхто не знає, якимсь робом втрапляє на чужу дачу, там чомусь помирає, а міліція навіть не заводить справу. Ви до всіх такі добрі чи тільки до пенсіонерів союзного значення?

- А хто тобі, Сирота, сказав, що вони союзного значення?

Тут, як завжди, недоречно встряв підлеглий, черговий по райвідділу, котрий, напевне, виліз з-під столу або шафи, бо на робочому місці я його не бачив:

- Товаришу майор, з райкому партії дзвонять. Вимагають інформацію, як у нас справи. Бо товариш полковник чомусь не відповідають.

Майор благально витріщився на мене:

- Сирота, це ж ти тут зараз за головного! Тебе ж з Управи послали. Може, підійдеш?

- Переб’ються! Лейтенанте, скажи їм таке: ситуацію нормалізували без ускладнень, таксисти роз’їхались на маршрути, особовий склад райвідділу посилено розшукує свого начальника аби той у свою чергу доповів по команді. Щезни!

Лейтенант чомусь гигикнув і побіг у свою чергову частину. А я записав до свого блокноту все, що стосувалося «знахідки» на садах, після чого подзвонив до Управи і викликав у місце спочинку персональних пенсіонерів чергову бригаду з експертами. Після чого нахабно зажадав відвезти і мене туди службовим транспортом райвідділу.

Я не став пояснювати нашому черговому всі обставини, а тим більше дзвонити напряму тому ж Старому. Уточнив лише, що йдеться, ймовірно, про наш випадок, а тому не варто витрачати час на цирк з перекидушками слідчої справи з Дарниці на Богдана.

Слідів крові ми, на жаль, не знайшли. Як і виразних слідів автомобільних шин. Схоже, що дарницькі пінкертони з’явилися сюди всім табуном та ще й зодягнувши чоботи - і витоптали не лише потрібні нам відбитки, а й рослинність.

Власники дачі присягалися, що не мають звички залишати напризволяще хату відчиненою. Проте замок на вхідних дверях був англійський, розношений. Тим більше, що самі двері чомусь були двостулкові (власне, яке там «чомусь» - швидше за все, зняті у міській квартирі під час капремонту і прилаштовані за принципом «аби добро не пропадало»). А як цю конструкцію відчиняти без ключа, я навчився ще в школі, коли ми в бібліотеці пересиджували прогулювані нудні уроки. Я підійшов до тої стулки, котра була зафіксована шпінгалетом, повернувся до неї спиною - і бортанув «нижнім бюстом». Друга половинка дверей тихенько відчинилася сама. Як то кажуть, ласкаво просимо, дорогі гості!

Звісно, «нещасну дитину» власники дачі бачили вперше. Хоча прізвище батьків їм було не чуже. Аякже! Чули про таких. Але по їхній номенклатурі дачі давали у Пущі Водиці.

Не скажу, щоб невиразні, але дуже похмурі здогади змусили мене покинути колег на Русанівці, а самому терміново мчати до моргу Дарницької лікарні. Водій із райвідділу спробував, щоправда, зіпнути щось