Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

це саме той, за ким ми вже не перший день полюємо, то ви своє вже зробили. Все, що могли. Як кажуть старі люди, не дай вам Боже віч-на-віч з ним зустрітися. Та ще й коли навколо нікого немає. Бо він вбиває набагато вправніше, ніж машину водить. Затямили?

- Затямили, - запевнив мене ветеран, - поїхали, братва, бо треба ще похорон організувати. І такий, щоб усі надовго запам’ятали.

Я в цей момент подумки був уже далеко, тому пропустив повз вуха останню фразу старого таксиста. Невдовзі переконався - даремно. Не вперше, до речі, переконався. Але то було потім, а поки що я бадьорою ходою переможця-тріумфатора увійшов до будинку райвідділу, відчинивши, звісно, вхідні двері ногою. На ходу я розмірковував, якими словами дошкульніше допекти отих панікерів-спихотехніків, котрі й досі не наважувалися бодай вистромити голови зі своїх кабінетів. Та коли побачив у кімнаті чергового на стіні поряд із план-схемою району окремий величезний план Русанівських садів, то мені стало недобре. Це ж скільки часу знадобиться, щоб обійти не одну сотню дач і запитати, чи не були ви, шановні, такого-то числа, орієнтовно між двадцять другою і двадцять третьою у своєму будиночку, а якщо були, то чи не проїжджало повз вас якесь таксі? То що мені дасть цей марафон, якщо я й так знаю: проїжджало.

Інше питання: де вбивця попросив зупинитися, увігнав у серце водія свій ніж-багнет, трохи перечекав, перетяг труп у багажник, сів за кермо і помчав топити машину з небіжчиком у Русанівському каналі. Навіть якщо я знайду сліди крові на русанівських пісках, то все одно не одержу відповідь на головне запитання: навіщо? Адже таксист до того його напевне не бачив і тим більше наркотиків ні в кого не крав. Як любив казати мій університетський професор філософії, не життя, а суцільна квадратура кола. І ти в ту квадратуру мусиш лупати своєю дурною головою. Чудова перспектива!

Як втовкмачує нам у голови Старий: не маєш доказів - шукай мотив. Легко сказати! А от де його конкретно взяти? Через руки корейця проходять сотні тисяч карбованців. То невже він стане вбивати за якихось тридцять - ну від сили п’ятдесят рублів з гаманця таксиста? А може цей бідолаха його з Дембелем до «Динамо» підвозив? Теж навряд. Він до Києва не задля того приїхав аби нам статистику псувати. Він професіонал - тож вбиває виключно за умов виробничої необхідності. Але якої?

Мої роздуми перервав заступник начальника райвідділу, котрий не лише наважився вистромитися зі свого кабінету, а й прителіпався до чергової частини. А начальник, до речі, втік через вікно у двір на першому поверсі, як тільки таксисти почали свою облогу. Ну, вигляд у майора, скажу тобі, був як у Івана Козловського, коли той розпочинає свою арію юродивого з опери про Бориса Годунова:

- Сирота, ти пробач, що ми тебе в таку халепу встромили. Не ображайся… бо хто ж знав, що воно так обернеться?

- Якби знали, то скинулися б усім райвідділом на урочистий похорон пролетаря керма.

Майор поспішив змінити тему:

- Думаєш, убивця десь у нашому районі живе?

- Не думаю! Думають у райкомі партії. А в міліції вистежують, винюхують і вигрібають.

- Сирота, а чого це ми мало не в коридорі балакаємо? Пішли до мене в кабінет.

21.

Тільки в апартаментах заступника начальника райвідділу я відчув, що у мене гудуть ноги, а одяг наскрізь мокрий на спині.

- Не повинен, але мушу тебе, майоре, заспокоїти. Такі, як наш підозрюваний, там, де живуть - не вбивають. Це життєве правило вовка, тому досвідчені мисливці завжди питають: в якому селі вовки телят НЕ різали. Отам і лігво.

- То це що, Сирота, ви на професіонала напоролися? Але ж такого не може бути, хоча - про що я?…

А він не такий дурний, цей майор, просто вміє вчасно прикинутися пришелепкуватим. Тому й звання вчасно одержав, і вже в заступниках начальника ходить. А мені до цих благ ще як до острова Даманського рачки - з моїм характером.

- На кого ми напоролися - це нехай думають ті, хто звіти пише. А я так вважаю: якби підозрюваний тут жив, то одвіз би таксиста вбивати щонайближче на Корчувате.

- А якщо водій у нього спільником був? Нам тільки цього не вистачає.

- На спільника не тягне. Не та, як любить казати наш Генерал, особистісна характеристика. Швидше за все - небажаний свідок. Загинув тому, що знав, куди саме привіз убивцю і міг здогадатися, навіщо. А привіз він його на Русанівські сади. Це вже, вважай, встановлено.

- Ну нічого собі! У нас у районі, щоб ти знав, ця дільниця найтихіша. Ми навіть дільничного там не тримаємо. Тобто - тримаємо, на папері. Але ми за цей рахунок район нашого вокзалу підсилили.

- То вже ваші проблеми, майоре. А мої - якомога швидше знайти де це відбулось і, звісно, хто це міг побачити. І залишитися після цього живим.

- Щодо свідків, я тобі, Сирота, не заздрю. Дачники на садах - народ солідний. Академія Наук, Міністерство вищої освіти, науково-популярна кіностудія. Половина з них - пенсіонери республіканського значення, а кілька навіть союзного. Пальця в рот не клади. А з іншого боку - такий контингент колективних п’янок не влаштовує, голими по лініям не бігає і сусіду «червоного півня» під стріху не смалить.

- Ти приказку про тихе болото пам’ятаєш? А