Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

той звернувся до Задова:

— Льово, які там у Васецької байстрюки?

— Та жодного нема, "батьку". То Галина загнула для красного слівця, — відповів розвідник. — Був син, але він помер кілька днів від коклюшу... Не встиг тобі про нього доповісти.

— А шлюха Тіна? — не вгавала зі своїми вимогами жорстока Кузьменко.

Нестор мов схаменувся:

— А справді, де Тіна? Я вже її не бачу у Гуляйполі з місяць.

— Зникла у невідомому напрямку, "батьку", — доповів усе той же Задов.

І Сашко, як завжди, бовкнув невпопад:

І не спиться, й не лежиться, І сон мене не бере, Пішов би я до милої, Та не знаю, де живе.

— Перестань, дурню, теліпати язиком казна-що! — гаркнув на нього Нестор.

А Галина:

— Чого ти йому рота затуляєш? Він же правду каже.

— Правду? Та балаболка він гуляйпільський! — А до Задова: — Вона сюди не повернеться?

— Хто? Тіна? Ніколи, "батьку". Ти — вільний, як вітер у степу.

Галина пом'якшала душею, ближче підсіла до Нестора.

— То може підемо жити до Нюсі? — запитала вона.

— Я бачу, ти до неї не байдужа.

— Вона дуже мила.

— Льово, а що ти скажеш? — звернувся отаман до Зіньковського.

— Компрометуючих матеріалів на неї немає. Має анархо-комуністичні погляди.

— Тоді пошли когось до Михайла Борисовича Кернера, щоб передав мій усний наказ: віднині його куховарка Ніна Захарівна Дерко, вона ж Нюся, переводиться на постійну роботу при центральному штабі повстанської армії. Буде моєю домашньою куховаркою.

Задов вийшов.

— А ти, — звернувся він до Галини, — з цієї хвилини будеш жити при штабі в одній кімнаті зі мною.

— А коли ж одружимося?

— Я вже сказав: весною 1919 року і не раніше. Я люблю весну, особливо ранню, коли все оживає. Зрозуміла? — повернувся до Сашка: — Ти, баламуте, заведи Галину в мою кімнату і повертайся до мене.

Галина покірно підвелася і вийшла з Нетребою.

Отакий він Нестор: робить усе по-своєму, різко й невідступно. Його не зламаєш, не переконаєш. Може це комусь з жінок і не до вподоби, а Галина якраз про такого свого повелителя і мріяла.

Надвечір того ж дня Махно провів розширене засідання штабу. Спершу він забажав послухати начальника штабу Чубенка, аби той доповів про загальну політичну й військову обстановку на Україні та в Росії.

Олексій Васильович повагом підвівся, кахикнув за своєю давньою звичкою, розправив свої довгі козацькі вуса, підтягнув широкий пасок на своєму пузелі й розпочав:

— Обстановка, "батьку", така: більшовицький вождь Ульянов-Ленін створив уже тримільйонну армію за рахунок обов'язкової мобілізації робітників і селян. Та армія його ані хрена не варта, хоч озброєна до зубів за рахунок експропріації зброї з царських складів. У них немає грамотних і бойових командирів, а тому Червона армія зазнає краху від білогвардійців і навіть від петлюрівців.

— Який свій фронт більшовики вважають сьогодні головним? — перебив доповідача Махно.

— Звісно, південний. Сюди, на Україну, вони кинули найвідбірніші свої частини: Московську дивізію, а також Уральську, Інзевську та інші.

— Тоді вони можуть незабаром бути і в Катеринославі, — зробив припущення Махно.

— Без сумніву, "батьку"... Але петлюрівський полковник Самокиш, котрий нині утримує Катеринослав, не ликом шитий. Його бійцівські здібності у кілька разів перевищують усі сили більшовиків разом узяті.

Махно глянув на Зіньковського.

— А що ти скажеш, Льово?

— Хренові справи, "батьку". У Катеринославі кишить петлюрівців. За містом їх також тьма-тьмуща. Словом, якщо брати їхню кількість вояків і наших партизанів, то нас удесятеро менше.

— Виходить, що на одного нашого мужнього повстанця всього десять шароварників? Небагато... — розв'язав легку арифметичну задачу Махно.

А Сашко, котрий сидів у кутку й дивився через вікно Бог зна куди, почувши слово "шароварники” промимрив: