Богуміл Грабал - Я обслуговував англійського короля

<strong><strong><emphasis>Богуміл Грабал (28.05.1914–3.02.1997)

<strong><strong><emphasis>Чехія

<strong>Богуміл Грабал, видатний чеський письменник, народився перед самим початком Першої світової війни. 1919 року переїжджає у містечко Німбурк, де його вітчим працював директором пивного заводу. 1935 р. Грабал вступає на юридичний факультет Карлового університету. Під час Другої світової війни працював телеграфістом і черговим на залізничній станції, після війни страховим агентом і комівояжером, що, як і наступні його професії, знаходить відображення у творчості. З 1952 до 1959 рік Грабал працює, пакувальником макулатури, а згодом робітником сцени в театрі.

Якщо не враховувати ранніх поетичних спроб, то перші свої значні твори Грабал створив на четвертому десятку життя, а опублікував лише в шістдесяті роки. Деякі його книги, зокрема, «Я обслуговував англійського короля», не були опубліковані вчасно з політичних міркувань. За життя письменника побачили світ такі його книги: «Перлина на дні» (1963), «Штукарі», «Уроки танцю для літніх і просунутих» (1964), «Поїзди особливого призначення» (1965), «Я обслуговував англійського короля» (1971), «Надто гучна самотність» (1977), «Арлекінові мільйони» (1981) та інші.

З лютого 1997 року, намагаючись погодувати голубів з вікна лікарні, письменник випав з п'ятого поверху. Вважають, що він міг здійснити самогубство, оскільки подібне падіння описане у деяких його творах. Урна з прахом Богуміла Грабала похована на сільському цвинтарі в сімейному склепі під Прагою.

Богуміл ГРАБАЛ

Я ОБСЛУГОВУВАВ АНГЛІЙСЬКОГО КОРОЛЯ

Роман

Келих лимонадної шипучки

Слухайте, що я вам тепер скажу.

Як прийшов я до готелю «Прага», узяв мене шеф за ліве вухо і, смикаючи за нього, сказав: «Ти тут піколик[1], старший, куди пішлють, запам’ятай це! Ти нічого не бачив, нічого не чув! Повтори!» Ну, то я й сказав, що нічого тут у ресторації не бачив і нічого не чув. А шеф тоді смикав мене за праве вухо й казав: «І запам’ятай собі також, ти мусиш усе бачити і все чути! Повтори!» І я так здивувався, але повторив, що буду все бачити і все чути. І почалося. Щоранку о шостій ми збиралися в холі, наче на параді, приходив пан власник готелю, з одного боку килимової доріжки стояв метрдотель, кельнери, і в самому кінці я, маленький піколик, а з другого боку стояли кухарі, покоївка, буфетниця й помічники, а пан готеляр проходив повз нас і дивився, чи чисті в нас сорочки і фрачні комірці, чи нема на фраці плям, чи не бракує ґудзиків, чи блищать мешти, і нахилявся, щоб за запахом визначити, чи мили ми ноги, тоді казав: «Добридень, панове, добридень, дами…» І ми вже не сміли заговорити, і кельнери мене вчили, у якому порядку треба класти на обрус ніж і виделку, я чистив попільнички і щодня начищав бляшаний кошик з-під гарячих сосисок, тому що я розносив на вокзалі гарячі сосиски, учив мене цього той піколик, що вже не був піколиком, бо почав працювати у ресторані, ох, нічого він так не хотів би, як розносити гарячі сосиски й далі! Це неабияк мене здивувало, але згодом я зрозумів. І нічого я вже так не бажав робити, як розносити уздовж поїзда гарячі сосиски, скільки разів на день я продав за крону вісімдесят тих сосисок з роґаликом, а в пасажира тільки двадцять крон, а деколи й п’ятдесятка, а я ніколи не мав дрібних, хоч насправді їх мав, і отже, продавав іншим до тої самої хвилі, коли пасажир заскакував у вагон і починав дертися у вікно, простягаючи руку, а я спершу ставив на землю кошик із сосисками, тоді дзеленькав у кишені дрібняками, а подорожній кричав, що дрібні я можу лишити собі, головне, щоб дав банкноти, але я надто повільно шукав їх у кишенях, і черговий по станції свистав, а я неквапно виймав ті банкноти, а потяг рушав, і я біг поряд з вагоном, а коли він набирав швидкість, я випростував руку і банкноти вже ось-ось торкнуться витягнутих пальців пасажира, котрий аж вивалювався з вікна, деякі вихилялися так, що комусь у купе доводилося тримати його за ноги, один навіть зачепив головою стовп, а другий — семафор, але пальці швидко віддалялися, а я, задиханий, стояв з витягнутою рукою, у якій були вже мої банкноти, бо хто з пасажирів вертатиметься за рештою, і так ото в мене й завелися свої гроші, за місяць назбиралося кілька сотень, а потім уже й тисяча, але вранці о шостій і ввечері перед сном шеф контролював, чи помиті в мене ноги, а вже о дванадцятій я мав бути в ліжку, і отак я й починав нічого не чути й нічого не бачити, хоча усе довкола чув і все бачив, бачив увесь порядок і розпорядок, бачив, як тішився шеф, що ми між собою на вигляд не здружені, бо якби касирка пішла собі в кіно з кельнером, то їх би одразу позвільняли, запізнався я також з відвідувачами, що засідали на кухні, був там стіл для почесних бувальців, і кожен мав своє місце або знак, кухоль з оленем, кухоль з фіалками, з малюнком містечка, кухлі гранчасті і кухоль-барильце, і глиняний дзбанок зі знаком НВ аж із Мюнхена, щодня я протирав кухлі з того столу, і щовечора приходило сюди вишукане товариство, пан нотар і начальник станції, і голова суду, і ветеринар, і директор музичної школи, і фабрикант Їна, і всім я допомагав скидати і вдягати плащ, а коли приносив пиво, то кожен кухоль мусив потрапити до свого власника, я так дивувався, як то багаті люди можуть цілий вечір вести жваву балачку про те, що десь за містом є кладка, а там, біля тієї кладки, тридцять років тому росла тополя, ну й починалося: один казав, що там тої кладки не було, а була тільки тополя, а другий, що там не було тополі, а була тільки кладка, радше, не кладка, а дошка з поруччям… і так вони могли попивати пиво, дискутуючи на цю тему, і сваритись, і верещати один на одного, але робили те так, «на ніби», бо потім уже перекрикувалися через стіл, що там була кладка, а не тополя, а з того боку лунало, що там була тополя, а не кладка, але за хвилю все заспокоювалося і всі були вдоволені, і вже кричали тільки задля того, аби їм краще смакувало пиво, а іншого разу сперечалися про те, яке пиво в Чехії найкраще, один казав протівінське, другий воднянське, третій пільзенське, четвертий німбурзьке і крушовіцьке, і знову перекрикувались, але тільки для того, аби щось відбувалося, щоб якось убити цей вечірній час… А потім знову пан начальник нахилявся, коли я подавав йому пиво, і шепотів, що пана ветеринара бачили «У Райських» з панянками, що він був там у покою з Ярушкою, а пан директор Загальної Школи шепотів, що ветеринар там і справді був, але не в четвер, а в середу, і то з Властою, і так цілий вечір балакали тільки про панянок «У Райських», а хто там був, а кого там не було, а я, коли чув ті їхні оповідки, то мені було байдуже, чи за містом була тополя чи кладка, або чи там була кладка, а не було тополі, або тільки тополя, так само як те, чи ліпший пільзнер за пиво крушовіцьке, я не хотів нічого бачити й чути, тільки б самому почути й побачити, як то у тих «Райських». Я порахував гроші, а ті гарячі сосиски я продавав так, що назбирав стільки грошей, аж міг уже завітати собі до «Райських», я навіть навчився плакати на пероні, а що