Алекс Грей - Одержимість

побачити в ній мільйони фарб і відтінків, очі, посмішку і сльози, дощ і сонце… Іноді чотирьох днів шляху і чотирьох тисяч кілометрів досить для того, щоб зрозуміти багато, знайти нових друзів і прийняти важливі рішення…

…Алекс під'їхав до будинку з невисоким зеленим парканом за яким було видно ідеально підстрижену галявину, серед якої, немов іграшкові, стояли невисокі дерева. Трохи далі виднівся невеликий і на вигляд дуже затишний будинок з червоним черепичним дахом. Від воріт до будинку вела доріжка, вимощена старовинною бруківкою, а з боків від доріжки росли кущі величезних жовтих, червоних і білих троянд. Вся ця картина нагадувала чарівний будинок з казки про Снігову королеву. Алекс припаркував своє Peugeot на узбіччі і вийшов з машини. Машина Лес стояла прямо перед воротами. Підійшовши ближче, через відкриту водійську дверку Алекс побачив, що Лес наполегливо щось шукає в сумці.

— Привіт, руденька. — сказав він і присів біля неї навпочіпки.

— О! Привіт, Як добре, що ти приїхав. — відповіла вона і, вийшовши зі своєї машини, обійняла Алекса. Аня стояла поруч і спостерігала за цією картиною.

— Щось загубила? — посміхаючись, запитав Алекс, явно чекаючи якоїсь реакції від Лес на своє питання.

— Та, блін, вже нічого. Телефон десь забула, ключі від будинку загубила, думала, що вони в машині, але їх і тут немає. А у мене ж через дві години презентація. Всі папери, і весь тираж книг вдома, уявляєш? І ніхто б мене не врятував, і була б у мене тоді повна ж… Ну, ти сам знаєш, що. Але зате, тепер є ти… — вона якось розгублено посміхнулася і знову обійняла Алекса за шию.

— На, тримай, не губи їх більше. Ти їх не втратила, ти їх залишила в своїй каюті на нашій яхті. А де твій телефон, я не знаю. Я до тебе три дні дотелефонуватися не можу. — Алекс дістав ключі, підійшов до воріт будинку і відчинив їх.

Аня, яка спостерігала за цією сценою, повільно підійшла до Алексу і спершу подивилася на нього, а потім перевела погляд на Лес.

— Вибачте, що перебиваю… — в її очах стояло здивування, вона не могла собі уявити, що таке взагалі можливо. — Ал, то ти їхав через всю Європу тільки для того, щоб передати ключі?

— Ну, так, а що тут такого?

— Офігіти… — простягнула Аня. — І ти будеш говорити, що не страждаєш одержимістю. Та ти ще більше одержимий, ніж я, ти просто хворий. — вона посміхнулася, перевела погляд на Лес, і добавила. — Але, це в хорошому сенсі. Я — Аня, Ви мене вже вибачте за нетактовність.

Лес озирнулася назад, собі за спину, потім знизала плечима і сказала:

— Якщо ти до мене звертаєшся, то, давай одразу на «ти», бо я не люблю цього. Я — Лес, дуже приємно. А ти, — вона звернулася до Алекса, — міг би і сам нас представити один одному.

– І мені дуже приємо. — відповіла їй Аня. Алекс спостерігав за дівчатами, і бачив, як вони потисли одна одній руку, і при цьому посміхнулись. І в цій усмішці він не побачив нещирості.

— Ходімо в будинок, а ти по дорозі мені розповісиш, що ти мала на увазі про його одержимість, а то я, може, чогось і не знаю? — Лес відчинила ворота, запрошуючи гостю в будинок, але Аня відмовилася.

— Дякую, можна, я до вас іншим разом зайду, не хочу вам заважати, всі тільки з дороги, а у тебе, я так розумію, сьогодні ще справи, тож бажаю удачі, і, повірте, це щиро. Ал, відкрий багажник, я косметичку свою заберу.

Лес спостерігала, як Алекс насилу дістав з багажника свого автомобіля здоровенну валізу і поставив її на тротуар.

— Як тут таксі викликати, а то я давно не була в рідних краях. — запитала Аня. Лес подивилась на годинник і посміхнулася:

— Та зараз ти не викличеш сюди таксі, ці жлоби не люблять сюди їздити, бо тут односторонній рух, а біля моря ще й дорогу ремонтують. — сказала вона, потім, подумавши трохи, звернулася до Алекса. — Ти ж поїдеш сьогодні зі мною? Допоможеш мені, хоч ти і не любиш всі ці презентації? Я потім відпрацюю. — вона захихотіла і цей сміх нагадав йому щось дуже знайоме і рідне.

— Так, звичайно, поїду з тобою, а чого ти питаєш?

— Тоді візьми мою машину, віддасиш потім, завтра або коли зможеш. — звернулася Лес до Ані, попорпалась в сумочці і простягла їй ключі від машини, чим немало здивувала Аню. — І, взагалі, ти теж приходь сьогодні, ось тобі запрошення.

Аня поїхала дуже здивованою. Вона багато чого не могла зрозуміти. Лес з Алексом проводили її поглядом, і пішли в будинок.

— Ти взагалі як з'їздила? Все в тебе вдалося і вийшло? — вже в будинку запитав Алекс.

— Я не знаю, що вдалося і що вийшло. — сказала Лес, підходячи до нього впритул. — Але я знаю, що дуже скучила…

Про автора

Нижегородов Олексій Юрійович (Алекс Грей).

Народився 29 червня 1970 року в м. Муромі Володимирської області.

Закінчив Тернопільський приладобудівний інститут і Тернопільський національний педагогічний університет за спеціальністю «Фізична культура і спорт».

Проживаю в м. Тернопіль (Україна).

Друкувався в журналі «Шкіпер», з 2008 року веду сторінку на порталі Стихи. ру і Проза. ру. У 2013–2017 роках номінований на премію «Поет року».

Оглавление 1 2 3 4 5 6 7 8 9