Алекс Грей - Одержимість

Але я не хотіла малювати просто так і мені прислали в електронному вигляді кілька твоїх сторінок. У мене були варіанти табло в аеропорту з номерами рейсів літаків, де всі скасовані, лише рейс 0814 готується до польоту. Потім була ідея з дошкою в якомусь математичному вузі, де формули, цифри, інтеграли, дроби, а посередині обведене кілька разів це число. Ще одна думка була, типу в записнику, що потрапила під дощ, змилися всі цифри, і лише ці чотири залишилися і легко читаються. Але я почитала кілька віршів, різних, і сумних і… дуже сумних, і вирішила, що це просто час, коли треба любити, коли потрібно зосередиться на щось важливе, значне, а не на дрібницях, які відволікають нас від цього найважливішого, і не важливо, ніч це чи день, чи, взагалі, ранок. І ось у мене вийшли електронні цифри на небі над дахами старого міста, де живуть ці літературні герої, де вони не сплять, пишуть, шукають правду і істину, знайомляться в інтернеті і розлучаються назавжди, але вже в реалі. Ось я і втілила цю ідею. Борису сподобалося, Максу теж, як він повідомив, але тоді я не знала, хто він. Але найдивовижніше це те, що ми всі перетнулися. І я, і ти, і Макс… І не було тут ніяких приготувань і планів на цю зустріч. Якщо чесно, то, коли я почала зпівставляти всі моменти і події останніх днів, то мені стало моторошно. Я ж не все тобі розповіла, чому я поїхала від Бориса напередодні свого дня народження. Я працювала над однією картиною, у мене давно була ідея намалювати не просто пейзаж чи портрет, а поєднати природу, душу і тіло. Раніше я купу разів починала, але у мене якось виходило все не те, а в цей раз ну просто як поперло, я увійшла в такий раж, що не могла зупинитися, а тут Боря каже, що потрібно терміново придумати і намалювати обкладинку ще для однієї книги. Дав завдання і пішов на своїй яхті в море, а я залишилася сама. Після твоєї збірки, я не малювала більше обкладинок, просто спогади від твоїх віршів, були дуже сумними, не знаю, чому у тебе все так… ну хочеться плакати, якийсь безвихідь просто. І я поїхала, щоб не зіпсувати і не прогнати натхнення, яке жило тоді в мені. І ось, через твою книгу я тікаю від чоловіка і зустрічаю тебе. Тоді я ще не знала, що ти — це ти, а потім… Коротше, ти все і сам знаєш. — Аня замовкла і розвела руками. Книга лежала на її колінах, на обкладинці, дійсно були дахи старовинного казкового міста з каплицями, з флюгерами і черепицею різних кольорів і відтінків. 9

Серпень невблаганно котився до свого логічного завершення, ховаючи в собі всі секрети літа, що минало. Така вже доля у червня — готувати нові зустрічі, у липня — збувати чиїсь мрії, зате, в серпня зовсім інша місія — залишати спогади на моніторах комп'ютерів або на глянці невеликих фотографій, які можна заховати від будь-яких очей або, навіть просто знищити. Але, на відміну від фотографій, неможливо стерти з пам'яті вечори, що зберігають в собі червоне сонце, що невпинно занурюється в море, чи ночі з мерехтливими на чорному південному небі зірками, які, як ніхто інший знають найбільше людських секретів і таємниць. Ці зірки, місяць, а ще світло старого маяка, були і залишаються свідками раптового спалаху між двома абсолютно сторонніми до цієї зустрічі душами. Вони не раз висвітлювали прохолодну поверхню моря, яка, не тільки бачила, але і обіймала вже не просто закохані душі, а їх тремтячі від холоду тіла. Переповнені зали аеропортів і терміналів з позначенням «Виліт», довгі потяги, що забирають на північ чиїсь мрії і думки про нове майбутнє літо, дороги, розігріті шинами коліс автомобілів, які несуться через гори і перевали, зриваючи потоком вітру перше пожовкле листя, короткі СМСки, які повідомляють про те, що хтось вже встиг скучити за іншим, хоча літак з одним з цих двох ще навіть не вирулив на злітну смугу, переповнені фотографіями і текстами соціальні мережі, і пісні, і вірші про літо… Всі, хто старше тридцяти, живуть спогадами, ті, хто ще не досяг такого віку, ще сподіваються на мрії. Дорослі пишуть романи, а діти — звичайні твори на тему «Що таке щастя?», або «Як я провів літо…»

Саме, в цих творах на тему «Як я провів літо» завжди є фрази про море, про пальми, коралі, які можна не просто побачити на картинках, а й помацати, занурившись на дно Червоного або Егейського морів, про село на березі тихої річки, де можна просто лежати і дивитися на хмари, мріяти про далекі краї і країни, засипати під спів птахів і, прокидатися з півнями, про ліс, в якому можна зустріти справжнього зайця або перепілку. У цих творах найчастіше присутня дитяча безтурботність і впевненість в тому, що літо обов'язково повториться, і це свято ще неодноразово до них повернеться. Але в жодному такому творі не буває ані слова про хвилюючі зустрічі і безсонні ночі, про перші поцілунки і перші подаровані букетики з польових квітів, про зорепад, який вони вперше спостерігали разом, коли сиділи на теплих каменях, а його рука лежала на її плечі, а її рука — на його талії. І немає в тих дитячих зошитах ані перших переживань, ані перших поцілунків, немає там перших побачень і прогулянок по набережній, де, тримаючи один одного за руку, просто не вистачає сміливості вимовити лише одну фразу. Про це не пишуть в дитинстві, більшість соромиться своїх почуттів, не знаючи, що саме ці перші почуття є найщирішими, і тому, зберігають їх у вигляді найтепліших і приємних спогадів…

Життя, як і Ермітаж, можна проскочити за одну мить, не помітивши і не зрозумівши суті всього, що відбувається. Для когось ціле життя — це лише виконання обов'язків і чиїхось бажань, в яких відсутня мрія і романтика. За сто років такого життя можна не помітити жодного заходу сонця і не зустріти жодного світанку, не зрозуміти сенсу величезного багатотомного роману і не побачити восени жодного жовтого листка. А можна в маленькому віршику знайти для себе відповіді на всі питання, затриматися біля невиразної, на перший погляд, картини Моне і