Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

Ключову думку цього розділу можна звести до мого досвіду участі в цій виборчій кампанії. На перших зборах кандидатів модератор, політичний оглядач чиказької газети, попросив кожного кандидата прокоментувати своє бачення федеральних цільових грошей. Цільові асигнування — це механізм, за допомогою якого члени Конгресу проводять бажані доповнення до законів. Він скеровує федеральні гроші на специфічні проекти в окрузі відповідного члена, а отже, ізольовані від будь-якого формального контролю щодо того, чи має сенс цей проект. Наприклад, цільові асигнування в законі про транспорт, такі як сумнозвісний «міст у нікуди» на Алясці[180], скеровують кошти на будівництво мосту навіть попри те, що Департамент транспорту ніколи б не фінансував його. Питання цільових грошей виникло тому, що перший закон про витрати, підписаний Президентом Обамою, мав майже дев’ять тисяч пунктів щодо цільових грошей. (І це не перебільшення.)

Один за одним кандидати різко критикували і концепцію цільових грошей, і політиків, що підтримують її. Один кандидат навіть запропонував арештовувати конгресменів, які пропонують такі речі. Однак це питання було пасткою, призначеною ось для чого. Модератор поставив їм пов’язане з цим запитання, щось типу «То чи всі ви виступите проти цільових грошей на Дитячу меморіальну лікарню?» Якщо ви знаєте, ця конкретна дитяча лікарня розташована у П’ятому виборчому окрузі, десь 300 метрів від того місця, де ми сиділи. Відповіді на це питання були менш емоційними, ніж початкові нападки на принцип цільового виділення грошей, і містили коментарі, як-от: «Звичайно, лікарня — це щось інше», «Ці конкретні асигнування стосуються дітей» або «Я як конгресмен зроблю все можливе для підтримки Дитячої меморіальної лікарні» тощо. Жоден не запропонував запроторити у в’язницю конгресменів, які підтримують цільові асигнування для лікарні.

Кожен зневажає всі цільові асигнування, окрім своїх власних. Член Конгресу, що забезпечує особливе фінансування для Дитячої меморіальної лікарні, має успіх. Церемонія відкриття з перерізанням стрічки вінчатиме цей проект у супроводі тістечок, соку і промов, що прославлятимуть тяжку працю цього політика в Конгресі. Як прийшло це фінансування? Не завдяки тому, що один політик виголосив з трибуни Палати промову, яка була настільки емоційна й натхненна, що решта 534 члени Палати вирішили виділити гроші на дитячу лікарню в Іллінойсі. Він зробив це завдяки тому, що підтримав закон із дев’ятьма тисячами інших цільових асигнувань, одним із яких було запропоноване ним. Це політична реальність у демократичній системі: ми любимо свого конгресмена, який знаходить фінансування для нашої лікарні, але ненавидимо політиків, що підтримують цільові асигнування.

Чи змінить щось фінансова реформа виборчих кампаній? Мінімально, якщо й узагалі змінить щось. Гроші є явно одним із засобів для привернення уваги політика, однак є й інші. Якщо молочні фермери (що отримують вигоду від федеральної підтримки цін) не можуть давати гроші, вони наймуть лобіста, дзвонитимуть у двері, скликатимуть мітинги, писатимуть листи, погрожуватимуть голодними страйками і голосуватимуть як одне ціле. Кампанія з фінансової реформи не змінить того факту, що молочні фермери глибоко зацікавлені у своїх субсидіях, тоді як люди, що сплачують за них, узагалі цим не цікавляться. Демократичний процес завжди віддаватиме перевагу малим, добре організованим групам за рахунок великих розсіяних груп. Мова йде не про те, скільки людей стурбовані одним підходом чи іншим, головне — наскільки вони цим стурбовані. Два відсотки тих, що глибоко зацікавлені в чомусь, — значно більша політична сила, ніж 98 % тих, хто начебто виступає проти, але недостатньо вмотивовані, щоб щось зробити стосовно цього.

Боб Керрі, колишній сенатор-демократ від штату Небраска, сказав, що він не вірить, що фінансова реформа виборчих кампаній приведе до хоч якихось змін. «Найважливіша корупція, що спостерігається в політиці, нікуди не дінеться, навіть якби ви мали повністю публічне фінансування виборчої кампанії, — сказав він кореспонденту The New Yorker. — І ось що: я не хочу сказати, що ви чимось відрізняєтесь. Якби я мав вибір між схваленням через двадцять шість секунд аплодисментів і невдоволеним гудінням, тому що сказав вам правду, я б обрав схвалення»[181].

Отже, якби мене знову запитали, чому наше все більше знання про публічну політику не завжди перетворюється на досконалий світ, цей розділ був би моєю більш повною відповіддю.

Як я вже згадував, наприкінці 1980-х років я був молодим спічрайтером у губернатора штату Мен. Одним із моїх первинних обов’язків було шукати анекдоти. «Смішні анекдоти, — напучував він мене. — Щирий сміх, без гигикання». Через двадцять років один із тих анекдотів згадався, і не стільки тому, що й зараз він смішний, як завдяки тому, що він розповідає про те, що ми думали тоді. Згадаймо часи Джорджа Буша-старшого, який тоді був Президентом, і Дена Квейла — віце-президента. У штаті Нью-Інґланд у той час відбувався економічний спад, і Мен також добряче зачепило. Водночас Японія показала себе економічною потугою світу. Анекдот такий:

Проводячи відпустку в Кеннебукпорті, Джордж Г. В. Буш дістає удар по голові копитом. Він впадає в кому. Через дев’ять місяців він приходить до тями, а Президент Квейл стоїть біля його ліжка.

— У нас мир? — запитує містер Буш.

— Так, у країні мир, — відповідає Президент Квейл.

— Яке безробіття? — запитує містер Буш.

— Близько 4 відсотків, — каже Президент Квейл.

— Інфляція? — продовжує містер Буш.

— Під контролем, — мовить Президент Квейл.

— Чудово, — каже містер Буш. — І скільки коштує буханець хліба?

Президент Квейл нервово смикає головою й каже:

— Близько 240 єн.

Хочете вірте, хочете ні, але це був привід для хорошого реготу. Частина гумору походила з перспективи президентства Дена Квейла, але найбільше — через вираження страху перед популярним уявленням про те, що Японія може досягти світового економічного домінування. Звичайно, часи змінюються. Нині ми знаємо, що Японія добряче постраждала від понад десятилітньої економічної стагнації, тоді як Сполучені Штати вступили в період найдовшої економічної експансії за всю історію країни. Індекс Ніккей, що відображає ціни на японському ринку акцій, досяг значення 38 916 якраз приблизно в той час, коли губернатор Мену розповідав той анекдот. Нині Ніккей становить трохи більше 10 000.

Звичайно, американці нині не зловтішаються з тих часів. Після