Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

п’ятнадцяти років загалом сильної економіки Сполучених Штатів ми увійшли в найгірший економічний спад із часів Великої Депресії. Чому так відбувається, що всі економіки, багаті й бідні, рухаючись поривами, смикаються від зростання до рецесії й знову назад до зростання? Під час різкого розвитку в 1990-х роках ринок робочої сили був настільки переповнений, що ресторани швидкого харчування доплачували кандидатам за те, щоб вони йшли до компанії на роботу, випуск­ники коледжів отримували можливість купити акції за вигідними цінами, а кожен, хто міг хоча б рухатися, заробляв двозначні прибутки на ринку акцій. Споживачів заохочували підвищенням цін на будинки та акції. Капітал стікався з усього світу, а найбільше з Китаю, що давало змогу американцям отримувати дешеві позики.

А потім усе пішло шкереберть, наче на перегонах NASCAR. Споживачі раптом виявили величезний тягар заборгованостей і будинки, які неможливо продати. Ринок акцій різко впав. Безробіття зросло до 10 %. Найбільші американські банки опинилися на краю банкрутства. Китайці почали публічно розмірковувати, чи треба й далі купувати облігації американської Скарбниці. Ми очікували іншого. Що ж сталося?

Щоб зрозуміти цикл рецесії й відновлення — економісти називають це «бізнес-циклом», — нам треба спочатку визначити інструменти для вимірювання сучасної економіки. Якби президент справді прийшов до тями після тривалої коми в результаті удару кінським копитом, можна битися об заклад, що в першу чергу він запитав би, який нині валовий внутрішній продукт, чи ВВП, що представляє загальну вартість усіх товарів і послуг, які виробляє економіка. Коли заголовки проголошують, що економіка за певний рік виросла на 2,3 %, вони мають на увазі збільшення ВВП. Це прос­то означає, що ми як країна виробили на 2,3 % більше товарів і послуг, ніж за попередній рік. Аналогічно, якщо ми кажемо, що публічна освіта стимулює економічний розвиток, то маємо на увазі, що це збільшує темпи росту ВВП. Або якщо нас запитають, коли африканська країна мала кращий стан — у 2010 році чи у 2000, наша відповідь почнеться (хоча й не закінчиться на цьому) з опису того, що сталося з ВВП за ті десять років.

Чи можна справді судити про наш колективний добробут за кількістю товарів і послуг, які ми виробляємо? І так, і ні. Почнемо з «так», хоча до кінця розділу дійдемо й до «ні». ВВП — хороша міра нашого добробуту з простої причини: те, що ми споживаємо, обмежується тим, що вироб­ляємо, — бо ми споживаємо ці товари безпосередньо або продаємо їх в обмін на товари, вироблені деінде. Країна з ВВП на душу населення в розмірі тисячі доларів не може споживати двадцять тисяч на душу. Звідки візьметься решта товарів і послуг на 19 тисяч доларів? Те, що ми споживаємо, може відрізнятися від того, що виробляємо, протягом короткого періоду, так само, як сімейні витрати можуть тимчасово відрізнятися від сімейних доходів. Однак у довготривалій перспективі те, що країна виробляє, і те, що вона споживає, має бути майже однаковим.

Мушу зробити два важливих уточнення. По-перше, нас турбує реальний ВВП, тобто показники треба коригувати на інфляцію. На противагу, номінальні цифри не треба коригувати на інфляцію. Якщо номінальний ВВП зростає на 10 % у 2012 році, однак інфляція також 10 %, то ми фактично нічого не виробили додатково. Ми просто продали ту саму кількість всього за вищу ціну, і це не зробило нас багатшими. Ваша зарплатня найімовірніше також зросте на 10 %, однак те саме зроблять і ціни на все, що ви купуєте. Це економічний еквівалент обміну банкноти в десять доларів на десять однодоларових банкнот — у гаманці папірців більше, але ви не стаєте багатшим. Ми детальніше розглянемо інфляцію в наступному розділі. А зараз достатньо сказати, що наші стандарти життя залежать від кількості товарів і послуг, які ми приносимо додому, а не від цін, що висвічуються на касі.

По-друге, ми звертаємо увагу на ВВП на душу населення, — ВВП нації, поділений на її населення. І знову це уточнення необхідне, щоб запобігти неправильним висновкам. Індія має ВВП 3,3 трильйона доларів, а Ізраїль — 201 мільярд. Яка країна багатша? Нині — Ізраїль. Індія має понад мільярд населення, а Ізраїль — лише сім мільйонів. ВВП на душу населення в Ізраїлі становить 28 300 доларів порівняно з лише 2 900 в Індії. Аналогічно, якщо зростання економіки країни складає 3 % в певному році, але населення зростає на 5 %, то ВВП на душу населення падає. Країна виробляє більше товарів і послуг, однак не настільки більше, щоб відповідати потребам населення, яке зростає швидше.

Якщо ми поглянемо на реальний ВВП в Америці, він засвідчить нам декілька речей. По-перше, американська економіка велика за глобальними мірками. Американський ВВП становить приблизно 14 трильйонів доларів, що лише трохи менше, ніж сукупний ВВП усіх країн Європейського Союзу. Наступна за розмірами економіка окремої країни в Китаї — близько 8 трильйонів доларів. Судячи з ВВП на душу населення, ми багаті — і за світовими, і за нашими історичними стандартами. У 2008 році ВВП на душу населення в Америці був приблизно 47 тисяч доларів, трішки менше, ніж у Норвегії, Сінгапурі й кількох малих країнах з великими запасами нафти, але все ж майже найбільший у світі. Наш реальний ВВП на душу населення майже вдвічі перевищує рівень 1970 року і вп’ятеро — рівень 1940 року.

Іншими словами, середньостатистичний американець у п’ять разів багатший, ніж 1940 року. Як це могло статися? Відповідь шукайте у розділі 5 — ми стали продуктивнішими. День не став довшим, однак те, що ми можемо зробити за ці двадцять чотири години, суттєво змінилося. Федеральний резервний банк Далласу запропонував новий спосіб виразити наш економічний прогрес за ХХ століття: порівняти, як довго треба було працювати в 2000 році, щоб купити базові товари, з тим, як це мало бути у 1900 році. Офіційні особи Далласького банку пояснюють: «Щоб заробити гроші, треба затратити час, тож коли ми йдемо на закупи, то насправді платимо часом. Реальна вартість життя не вимірюється доларами й центами, а годинами й хвилинами, що ми повинні пропрацювати, щоб жити»[182].

Ось як воно виглядає: пара панчіх коштувала 25 центів у 1900 році. Звичайно, середня зарплатня була 14,8 цента за годину, тож реальна вартість панчіх на початку ХХ століття була одна година і сорок одна хвилина роботи для середньостатистичного американця. Якщо ви підете до сучасного універмагу, то виявиться, що шкарпетки (або панчохи) здаватимуться дорожчими, ніж у 1900 році, однак це не так. До 2000 року ціни піднімалися, однак і наша зарплатня піднімалася ще швидше. Панчохи у 2000 році коштували близько чотирьох доларів, тоді як середня зарплатня в Америці була понад 13 доларів за годину. У результаті пара панчіх коштувала середньостатистичному працівникові лише вісімнадцять хвилин роботи, що значно менше, ніж година і сорок одна хвилина століття назад.

Те саме стосується і більшості товарів за найбільший період часу. Якщо ваша бабуся скаржиться, що курча коштує сьогодні