Симона Вілар - Сповідь суперниці

про що говорив панотцю Мартіну. Якби він не пішов із Тауер Вейк, то Гіта була б моєю… Гіта. Де вона?

У голові моїй гуло. Я потрусив нею, борючись із болісним похміллям. Помітив прислужника, який зливав рештки елю з кубків у одну чашу, і коли той хотів випити, встиг вихопити її. Але щойно почав пити, побачив Гіту. Побачив їх.

Дивно, що я не помітив їх одразу. Вони сиділи на колишніх місцях, недалеко від вогню, і я бачив їхні постаті, трохи схилені одне до одного через стіл. Вони розмовляли і, здавалося, не помічали ні мене, ні слуг, взагалі нікого. Я не міг розібрати, про що вони говорили, бо через гудіння в голові погано вловлював їхні голоси. Але Гіта простягла руку через стіл, і Едгар спіймав її, пристрасно поцілував. Він не відпускав дівчину, дивився на неї. Вона на нього. Я бачив її ніжний профіль на тлі вогню, бачив цю блискучу хвилю волосся, що стікала по спині, по плечах. Я дивився на неї, не міг надивитися. І, розуміючи, що втрачаю її, хотів завити.

Але в горлі моєму ніби спух клубок, я лише хрипів, а постать Гіти ніби танула, розпливаючись у каламутній, блискучій імлі. Сльози. Я був п’яний. Я був нещасний. І сльози заливали мої очі, обличчя. Я ледве зміг розрізнити, як вона підвелася… Вони підвелися, як він обійшов стіл, і їхні тіні злилися в одну… Обійнялися. Навіть це перетворювало їх на єдину істоту.

Я сидів, як бовдур, бачив, як мій ненависний ворог, цей Едгар, щасливчик Едгар, виводить Гіту, як вони зійшли сходами й зникли в якомусь покої. Тихо стукнули двері.

Я здригнувся, але залишився на місці. Як довго? Я не знав.

Хтось знов узяв мене під лікоть.

— Шляхетний Хорсо, давайте я вам допоможу. Будьте ласкаві, встаньте, я вас відведу, соломки підтрушу.

Отже, я спатиму серед собак і п’яних. Я — герой облоги Тауер Вейк, який не жалів навіть власного сина. А вона… А він… Чому все дістається йому?

І я заревів.

Наляканий слуга так і відскочив.

Я встав, навалюючись на стіл, почав перелазити через нього.

— Усі дияволи пекла!

Я шукав свою сокиру. Де вона? Її не було поряд. Та нічого — на стінах серед мисливських трофеїв тут і там висіли схрещені списи, бойові палиці. А там, біля вогнища, мерехтіло лезо старовинної двосічної сокири. Я кинувся до неї, наступаючи на тих, що спали під стіною, спотикаючись. Схоже, я натрапив і на шляхетного Бранда сина Орма. Він рохнув, почав підводитися.

— Білий дракон! Білий дракон! — волав спросоння, відштовхуючи мене.

Я таки зірвав зі стіни сокиру. Відіпхнув Бранда, який чіплявся за мої коліна, мигцем помітив перелякане обличчя панотця Мартіна. Хтось із челяді намагався втримати мене, вирвати зброю.

Я ревів і так розмахував сокирою, що вони поквапливо відскочили. Загавкав якийсь пес. Я ж ні на що не звертав уваги, спотикаючись і розштовхуючи тих, що намагалися мене втримати, кинувся туди, де на верхню галерею вели сходи. Падав на них, чіплявся за поруччя.

Угорі я вихором промчав галереєю до тих самих дверей, штовхнув їх, наліг усім тілом. Двері були замкнуті зсередини.

— Едгаре! Відчиняй, нормандський собако! Відчиняй, бо виб’ю двері й розмажу сокирою твою кляту стрижену голову.

Я з розмаху всадив лезо сокири в дерев’яну поверхню і відчув, як затремтів держак у моїх руках, а удар озвався до пліч.

— Відчиняй, підлий спокуснику саксонських наречених!

На мене ззаду навалилися, закричали. Я розметав їх, як вепр розкидає собак на полюванні. Знову й знову встромляв сокиру в дошки дверей. Краєм ока побачив Альріка, який з’явився на галереї, на ходу накидаючи туніку. Знизу сходами біг дебелий Бранд. Але мені було не до них. Я вдарив знову. Лезо вп’ялося в дерево дверей, полетіли тріски. Я не встиг вирвати сокиру, коли Альрік ззаду накинувся на мене. І Утред звідкись з’явився, повис на плечах.

І цієї миті двері відчинилися. Я побачив роздягненого до пояса Едгара з мечем у руках.

— Якого диявола, Хорсо!

— Якого диявола? Та пустіть мене! Я мушу розтрощити голову цьому паскуднику, який спокусив дівчину, що належала мені.

Мене не відпустили, але запала тиша. Я чув клекіт у власних грудях. Дивився на Едгара і якби мій погляд мав смертоносну силу, від нього не лишилося б і тіні. Як я його ненавидів! Ненавидів ці вузькі сині очі, це пасмо волосся на лобі, це гордовите підборіддя. Я бачив м’язи його грудей, рук і відчував майже вовче бажання вчепитися в них зубами, загризти його.

— Прокляття! Відпустіть мене. Дайте нам схрестити зброю, мені й цьому норманському лизоблюду!

Я таки вирвався. Едгар міцно стис меча, але з місця не зрушив. І я не напав на нього. Бо якраз тоді побачив Гіту. Вона сиділа на ложі за його спиною, перелякана, з розпатланим волоссям, притискаючи до грудей хутряну ковдру.

— Бачите? — я вказав усім на неї. — Ця дівчина обіцялася мені. Вона сама сказала, що якби в Тауер Вейк був священик, то він би обвінчав нас. А цей пес викупив права на неї та збезчестив. І я його вб’ю.

Я перехопив зручніше держално сокири. Навіть зубами зарипів від злості.

— Леді Гіта дала тобі слово? — тихо, але з люттю запитав Едгар.

— Ні! — раптом скрикнула Гіта. — Це була лише мить, аби позбутися Ансельма. Ні, ні, ні!

І вона заплакала, накрившись ковдрою.

Едгар вийшов і зачинив за собою двері.

— Ти хочеш битися за неї, Хорсо? Будь ласка. Але тільки тоді, коли ти не будеш п’яний. І коли поясниш, на якій підставі заявляєш права на Гіту Вейк.

На нас дивились і мовчали. Я розсердився.

—— Ну, ти, звичайно, вважаєш, що маєш на неї право. Ха! Опікун, який швиденько затяг свою