Симона Вілар - Сповідь суперниці

не примусила мене засумніватися в правильності здогаду. Повія! Онука великого Херварда — лише продажна дівка, яка заплатила герефі тілом, аби той узявся її захищати.

Але я нічого їй не сказав. Більше того, я поїхав із ними в Ньюторп. Дивився на Едгара з Гітою, які очолили кавалькаду, гмикав, спостерігаючи, як вони намагаються триматися так, ніби між ними не було тієї ганебної близькості. Він протекційний і послужливий, вона — привітна, жвава, вдячна. Але для себе я вирішив одне: не відмовлятися від неї. Мені потрібна онука Херварда, щоб народжувала мені синів, щоб мій рід поєднався з великим повстанцем, і я не поступлюся нею цьому щасливчикові Едгару. Досить із нього й доньки короля.

Проте похмурий настрій не полишав мене весь той час, поки ми їхали до Ньюторпа. Дорога тут була цілком пристойна — твердий насип із рівчаками водовідведень для фенів. Альрік взагалі мав славу дбайливого господаря. Як і його Елдра. Я побачив їх обох на ґанку маєтку. Повітря наповнене було різноманітними пахощами, що збуджували апетит, і в мене після тієї жалюгідної баланди, яку ми їли в Тауер Вейк, навіть слина потекла. Скрізь у маєтку відчувалися порядок і турбота. Подвір’я розчищено від болота й посипано піском, стовпчики ґанку зовсім нові, з мудрим різьбленням, а в домі гуло у печах полум’я, глинобитна підлога була виметена, а вкладені на підставки стільниці застелені багряним сукном. Елдра привітно зустріла всіх, посміхалася нам. Слуги виставляли страви: кров’яні ковбаси, оленину, декілька видів сиру, паштети, короваї хліба, всілякі соління і, звісно, ель, темний пінявий ель.

Я зайняв своє місце за столом і звелів чашникові налити повний кубок. Пив і дивився на Едгара. Той був веселий, привітний, та все одно озирався на віддалений кінець зали, де за вишитою завісою сховалися Гіта з господинею. Елдра невдовзі повернулася — як добра пані, не могла залишити гостей надовго. Її справа — стежити, щоб у гостей було всього вдосталь, але вона все терлася біля Альріка, а цей бичок дивився на неї закоханими очима і так і намагався обійняти й всадовити поруч. Елдра сміялася і ухилялась, але нас не обдуриш — напевне, ще до нашого прибуття вони не втратили нагоди втамувати голод одного за одним.

Веснянкуватому Альрікові пощастило з дружиною. Невисока, та доладна, з темно-русявими косами, що звисали з-під білосніжної головної пов’язки заміжньої жінки, вона була напрочуд приваблива. Хотів би, щоб і в мене у Фелінгу була така сама весела, хазяйновита дружина. Справжня дружина, яка мала б право носити ключі господині біля пояса, якими поки що володіла моя мати.

Коли з’явилася Гіта, я більше не думав про Елдру. Дружина Альріка дала їй переодягтися в одну зі своїх суконь, із сукна барви піску. Досі я бачив Гіту тільки в широкому темному вбранні на зразок чернечого. А зараз вона була такою світлою, легкою. Комір її плаття прикрашало коричневе вишивання, а біляве розплетене волосся стікало по спині, мов блискуче срібло, гарно стягнуте на чолі тасьмою з орнаментом. Дух перехоплювало, настільки вона здалася мені вродливою. Я бачив, як вона про щось перемовилася з Елдрою, як вони розсміялися. І тоді я гукнув її, зробив жест, пропонуючи зайняти місце поряд зі мною, вона знизала плечима, посміхнулася, але пішла за Елдрою і сіла між нею і старим Торкілем. Послужливо підклала старому каші в миску. А якраз напроти неї сидів Едгар. Цей вовк не зводив з неї очей, був серйозний, тільки судомно ковтнув, коли вона боязко йому посміхнулася.

І я розлютився. Напевне, тому й пив стільки. Помічав, що гості в Ньюторп усе прибувають. Приїхав товстий Бранд, почав щось пояснювати Едгарові, говорити про самоуправство Ансельма, який у кожен саксонський маєток послав людей і стежив, щоб ніхто не смів долучитися до повсталих. Не смів — ха! Ця свиня чудово знала, що в них була можливість перерізати горлянки воїнам Ансельма, але ні, вони не бажали кровопролиття, послали виборних до абата, прагнучи залагодити справу миром. Ніби це було ще можливо. Боягузливі пси!

Я знову пив. Почало шуміти в голові, але від цього ніби полегшало. Та мені весело не ставало. До мене підсів Утред, розповідав, як йому вдалося тоді прокрастися крізь табір Ансельма, як він поспішав, пробираючись дорогою з фенів, біг так, що майже не мерз у мокрому одязі. А потім несподівано зустрів Едгара з його людьми, і йому дали теплий одяг, гаряче питво, коня, а потім він повів усіх прямою дорогою до Тауер Вейк. Я слухав Утреда, пив із ним, цокаючись так, що ель виливався з чаш, стікав по пальцях. Чи це було вино… темне, солодке. У мене паморочилося в голові, шуміло у вухах. Я гриз оленячий окіст, давився ним. Якоїсь миті розрізнив обличчя панотця Мартіна біля себе. Вхопив священика за бороду, силкувався сказати, що коли б він не втік… Тоді б Гіта Вейк була вже моєю, і я б не сидів із нею зараз за столом, а на правах чоловіка і пана м’яв її ніжну плоть, відчував би ротом смак її шкіри… Пізнав би пал її лона.

Я не знаю, про що я подумав, а що сказав уголос священикові. Чи то він відштовхнув мене, чи я сам упав обличчям на стіл… у м’який соус, яким був залитий окіст, що стояв переді мною.

…Якоїсь миті я опам’ятався. Ще погано розуміючи, підвів голову, відчистив обличчя від печені, в якій лежав. Хтось прудко прибрав від мене таріль, хтось намагався допомогти підвестися, підтримував під лікоть. Я відштовхнув послужливу руку, озирнувся. У залі вже була напівтемрява, полум’я догоріло, лише подекуди по обвуглених полінах іще пробігали язички. І в цьому тьмяному світлі я розрізнив стомлених челядинців Альріка, які прибирали рештки трапези й витирали стіл жмутами соломи. Самих хазяїв у залі не було, але багато гостей, як і я, позасинали тут-таки. Хто задрімав, простягнутий на лаві, кого слуги вкладали на соломі вздовж рубаних стін. Між ними лежали і величезні миролюбні вовкодави Альріка. Я помітив Утреда, який спав, обійнявши таке ось кошлате чудовисько. Побачив і отця Мартіна, впізнав його темну рясу з хрестом на грудях у відблисках вогню. Священик спав серед інших на соломі, зручно влаштувавши голову на товстому череві Бранда, йому навіть не заважало громове хропіння тана. Я пригадав,