Вільям Фолкнер - Світло в серпні

сіпнувши головою, ніби вимовив це загучно, наробив більше галасу, ніж хотів. З будинку не долинало ні звуку, кухонні двері знову темні, знову зачинені. «Ти, жовтопузий макароннику, — повторив Браун голосніше. — Я тобі покажу, як зі мною зачіпатися». Навколо стояла тиша. Холодно. Він крутнувся й, щось бурмочучи собі під ніс, рушив до халупи.

Повернувшись на кухню, Крістмас навіть не глянув на стіл, де лежала непрочитана записка. Підійшов до дверей, що вели до сходів і житлових кімнат. Став неспішно сходити вгору. Ішов розмірено, побачив двері до спальні, а в шпарині під ними — світло, світло від коминка. Повагом підійшов і взявся за клямку. Відчинив двері й остовпів. Джоанна сиділа за столом, під лампою. Він побачив знайому постать у знайомій простій одежині — одежині, яка виглядала так, ніби її пошили й дали носити чоловікові, зовсім не чепурунові. Угледів голову із сивуватим уже волоссям, туго стягненим тепер у вузол — бридкий, потворний, як наріст на хворій гілляці. Жінка звела голову, й Крістмас зауважив окуляри у сталевій оправі, яких досі ніколи не бачив. Стояв на порозі, досі тримаючись за клямку, й не ворушився. Йому здавалося, що десь ізсередини себе виразно долинають слова: «Треба було тобі прочитати цю записку. Треба було тобі прочитати цю записку». І думав: «Я щось зроблю. Щось зроблю».

Він усе ще чув це, стоячи біля заваленого паперами стола, з-за якого вона не встала, і дослуховувався до жахливих речей, які викладав холодний, спокійний голос, і Крістмасів язик повторював за нею слова, і очі дивилися на розкидані загадкові папери, документи, і думка текла, гладка, лінива й знічев’я зацікавлена: «Що означає цей папір? А цей що?» «До школи», — повторив його язик.

— Так, — підтвердила вона. — Тебе приймуть. У кожній з них. За мій рахунок. Нам навіть не треба буде платити.

— До школи, — повторив його язик. — Нігерської школи. Мене.

— Так. А згодом поїдеш до Мемфіса. Вивчатимеш право в конторі Піблза. Він тебе навчить. Тоді зможеш перебрати на себе всі юридичні справи. Все те, що ось перед тобою. Все, чим досі відав Піблз.

— Вивчати право в конторі нігера-юриста, — сказав його язик.

— Так. А тоді я передам тобі всі справи, всі гроші. Все загалом. А коли потребуватимеш грошей для себе, ти зможеш… зумієш належно повестися. Правники знають, що в такому разі робити, тож… Ти допомагатимеш їм виходити з темряви і йти до світла, і ніхто не матиме права звинуватити тебе, дорікнути тобі, навіть якщо дізнаються… навіть якщо ти не повернеш… таж ти міг би повернути гроші, й ніхто б навіть не довідався…

— Але ж нігерський коледж, нігерський правник… — спокійно мовив його голос. Не заперечував, просто наголошував. Вони не дивились одне на одного. Відколи Крістмас увійшов, Джоанна не звела очей.

— Скажи їм.

— Сказати нігерам, що я теж нігер?

Вона глянула на нього. Мала спокійне лице. Тепер це було обличчя старої жінки.

— Так. Муситимеш. Аби з тебе не брали грошей. Моїм коштом.

І тут він неначе звелів своєму язику: «Замовкни. Припини цей белькіт. Дай говорити мені». Крістмас нахилився. Вона не ворушилася. Їхні обличчя були дуже близько. Одне — холодне, мертвотно-бліде, фанатичне, божевільне, друге — пергаментне, завмерле у безгучному гарчанні.

— Ти стара, — шепнув він. — Раніш я цього не помічав. Стара баба. Твоє волосся посивіло.

Вона дала йому ляпаса тут же, не ворухнувши рештою тіла. На звук цього поличника відгукнувся луною його удар. Луснув кулаком і, немов підхоплений довгим подувом вітру, стягнув жінку із стільця, шарпнув до себе й тримав, вдивляючись зблизька в нерухоме, безтрепетне лице, піддаючись нахлинулому протяжному вітру пізнання.

— Нема в тебе ніякої дитини, — проказав він. — І ніколи не було. Тобі нічого не зашкодило, крім старості. Ти просто постарілася. Сталося таке — і ти вже ні на що не годишся. Ось що в тебе негаразд.

Він відпустив її і ще раз ударив. Скрутившись, жінка впала на ліжко, дивлячись на Крістмаса; він ударив ще раз в обличчя і стояв над нею, вивергаючи слова, які вона так любила слухати від нього й казала, що відчуває їх там, у собі, — шепітливі, безсоромні, пестливі.

— Ось і все. Ти просто зносилася. Тепер ти більше ні до чого. Ось і все.

Джоанна лежала на боці, повернувши до Крістмаса лице із закривавленими вустами, і дивилася на нього.

— Мабуть, найкраще було б, якби ми обоє померли, — сказала вона.

Він помічав записку на покривалі, як тільки відчиняв двері. Тоді підходив, брав і розгортав. Згадував тепер отой дупластий стовп, як річ із чиїхось оповідок, як щось із іншого життя, котрим він ніколи не жив. Бо папір, чорнило, форма і вигляд були одні й ті ж. Записки ніколи не були довгі, як і тепер. Та нині в них ніщо не нагадувало про невисловлені обіцянки, про щедрі гріховні розкоші. Нині вони стали стислішими, ніж епітафії, й коротшими, ніж команди.

Першим його поривом було — не піти. Гадав, що не сміє піти. А тоді усвідомив, що не сміє не піти. Тепер він не переодягався. У просяклому потом комбінезоні перетинав пізній травневий сутінок і заходив на кухню. Стіл для нього вже не накривали. Інколи Крістмас дивився на нього, проходячи мимо, й думав: «Господи Боже, коли ж це я міг сісти й спокійно повечеряти?» І несила була пригадати.

Він входив у будинок і піднімався сходами. І вже тоді чув її голос, що набирав сили, поки Крістмас сходив нагору й ішов до дверей спальні. Двері були зачинені, замкнені, з-за них долинав монотонний голос. Годі було розрізнити слова, чутно тільки невпинне гудіння. Крістмас не смів розпізнавати ці слова. Не смів дозволити собі дізнатися, про що їй ідеться. Отож стояв і чекав, а за якийсь час голос уривався, Джоанна відмикала двері, і він заходив. Минаючи ліжко, зиркав на підлогу. Здавалося, що там видно відбитки колін, і він одразу відводив очі, ніби побачив смерть.

Зазвичай лампа ще не горіла. Вони не сідали. Знову, як і два роки тому, розмовляли стоячи, а її голос заводив старої пісні: «…гаразд, тоді не до школи, якщо не хочеш… обійдешся й без цього… твоя душа… спокутування…» І він, холодний, нерухомий, чекав, коли вона закінчить: «…пекло… навіки-віків… вічні муки…»

— Ні, — казав він. І Джоанна вислуховувала його мову так само спокійно, а Крістмас знав, що не переконав її, та й вона знала, що не переконала його. Однак жодне з них не поступалося, ба гірше —