Вільям Фолкнер - Світло в серпні

робила задля зближення, Крістмасові здавалося, що вона може піти на все. Тепер і він лежав ночами без сну й думав: «Мушу щось зробити. Щось-таки я зроблю».

Отож він удавався до хитрощів і старався втекти від Брауна, щоб прийти додому першим. Щоразу сподівався, що застане її там. А прийшовши й побачивши халупу порожньою, впадав у безсилу лють, бо доводиться боятися, брехати й поспішати, а вона знай сидить собі вдома весь день без діла і тільки те й робить, що розмірковує: зрадити його вже тепер чи помучити ще трішки. В інший час йому було б байдуже, знає чи не знає Браун про їхні стосунки. Крістмасові не були властиві потайність і благородне ставлення до жінок. Мав практичну, матеріальну натуру. Аж ніяк не переймався б, якби весь Джефферсон дізнався, що він коханець міс Берден. Крістмас не хотів, щоб чужі влазили у його особисте життя, через те, що потайки торгував віскі й щотижня мав на тому тридцять-сорок доларів чистого прибутку. Це перша причина. Друга полягала в його марнославстві. Він радше вмер би або пішов на вбивство, ніж допустив, щоб хтось, будь-хто, дізнався, чим тепер стали їхні стосунки. Що вона не тільки цілком змінила своє життя, але і його життя намагається змінити, зробити з нього щось середнє між відлюдником і місіонером серед негрів. Крістмас гадав: якщо Браун дізнається про щось одне, то неминуче знатиме і все інше. Отож, добравшись нарешті до халупи, після брехні та поспіху, штовхаючи двері, він думав про те, як за мить з’ясується, що цей поспіх взагалі непотрібний, а однак не можна відмовитися від такої остороги, — і люто ненавидів цю жінку, скаженів від страху і безсилля. Та одного вечора, відчинивши двері, він угледів на лежанці записку.

Побачив її одразу, щойно увійшов, — незбагненну, квадратну й білу проти темного покривала. Навіть не спинився, щоб поміркувати, про що ця звістка, щό вона обіцяє, бо знав наперед. Відчував не збудження, а полегшу. «Кінець, — подумав він, ще не взявши складеного папірця. — Тепер усе буде, як раніше. Жодних балачок про нігерів та дітей. Схаменулася-таки. Втомилася від усього цього, побачила, що так вона зайде в глухий кут. Тепер розуміє, що потребує й хоче мужчину. Потребує хлопа вночі, а що він робить удень — не має значення». Цієї миті Крістмас мав би зрозуміти, чому й досі не поїхав. Мав би втямити, що цей зачаєний квадратик паперу тримає його ще надійніше, ніж замок і ланцюг. Про це він не думав. Бачив лише себе — знову на грані обіцянки та насолоди. Ось тільки відтепер буде спокійніше. Вони обоє так захочуть. Крім того, відтепер він прибере її до рук. «Усе це дурощі, — розмірковував він, тримаючи ще не розгорнений папірець. — Усе це кляті дурощі. Вона й досі лишається собою, та і я теж. А тепер, після цих дурощів…» І уявляв, як вони удвох сміятимуться сьогодні вночі — пізніше, згодом, коли настане час спокійно побалакати й спокійно посміятися з усієї цієї історії, одне з одного, із себе самих.

Крістмас узагалі не розгорнув записки. Відклав її, помився, поголився й переодягнувся, весь час насвистуючи. Не встиг закінчити, як нагодився Браун.

— Ого-го, — озвався той. Крістмас не відповів. Дивився в дзеркало, прибите до стіни, й зав’язував краватку. Його напарник став посеред кімнати — високий, худорлявий молодик у брудному комбінезоні, зі смаглявим миловидним обличчям і цікавими очима. Мав біля рота тоненький шрам, білий, як ниточка слини. За хвилину повів далі: — Скидається на те, що ти кудись зібрався.

— Справді скидається? — спитав Крістмас, не оглянувшись. Насвистував монотонно, але не фальшивлячи, щось мінорне, жалібне й негритянське.

— Напевно, мені вже не варто митися, — сказав Браун. — Ти ж уже, вважай, готовий.

Крістмас обернувся.

— До чого готовий?

— Хіба ти не до міста?

— А хіба я сказав, що до міста? — відрізав Крістмас і повернувся до люстерка.

— Ага, — проказав Браун і задивився на приятелеву потилицю. — Значить, ти в особистій справі. — Він спостерігав за Крістмасом. — Нині холодна ніч. Не полежиш на сирій землі, коли нема іншої підстилки, окрім худого дівчиська.

— Та невже нема? — відказав Крістмас, посвистуючи й зосереджено, неквапно затягуючи вузол краватки. Повернувшись, одягнув піджак. Браун і досі спостерігав за напарником. Той рушив до дверей. — До завтра, — сказав. Двері за ним не зачинилися. Він знав, що Браун стоїть на порозі й дивиться вслід, однак і не гадав приховувати, що мав на меті. Попростував до будинку. «Хай підглядає, — подумав він. — Хай іде назирці, якщо хоче».

На кухні стояв накритий для нього стіл. Перш ніж сісти, Крістмас вийняв із кишені нерозгорнуту записку й поклав поряд тарілки. Без конверта, незапечатана, записка розгорнулася сама собою, немов запрошувала прочитати, наполягала. Та він не прочитав. Заходився їсти. Їв помалу. Майже був закінчив, аж тут раптово підвів голову й прислухався. Тоді встав, безгучно, як кіт, підкрався до вхідних дверей і рвучко розчахнув їх. За порогом, притулившись лобом до дверей, а точніше — до місця, де тільки-но вони були, стояв Браун. Коли його обличчя зненацька освітилося, на ньому був вираз напруженої дитячої цікавості, тоді під Крістмасовим поглядом він переродився в подив, а відтак обличчя трохи відсмикнулося й набрало звичайного вигляду. Браун озвався радісним, хоч і тихим, обачливим, змовницьким голосом, неначе вже став на бік Крістмаса, уклав спілку, не дочекавшись, коли його запросять і скажуть, у чому річ, — просто задля компанії з приятелем або ж задля солідарності з чоловіком проти всіх жінок.

— Ну й ну, — сказав він. — Так ось куди ти ходиш щоночі на зальоти. Двері в двері, можна сказати…

Не кажучи ні слова, Крістмас ударив його. Удар вийшов несильний, бо Браун якраз позадкував, невинно й радісно підхихикуючи. Від удару смішок обірвався. Відскочивши, відсахнувшись, Браун зник із снопа світла в темряві, звідки тепер долинав його голос, досі негучний, неначебто й досі з наміром не нашкодити приятелеві в ділі, та тільки вже звучав напружено, здивовано, налякано: «Не бий мене!» Браун був вищий на зріст — довгов’язе тіло, вже карикатурно спотворене втечею, здавалося, от-от розсипеться на друзки й заторохтить об землю, відступаючи від неквапного тихого Крістмасового наступу. Знову пролунав Браунів голос — високий, повен переляку й удаваної погрози: «Спробуй-но ще раз ударити!» Цього разу кулак влучив у плече, коли Браун обертався. Тепер той кинувся навтьоки. Відбіг кроків сто, перш ніж сповільнився й оглянувся. Тоді спинився й розвернувся. «Ти, смердючий жовтопузий макароннику», — сказав він для проби, тут же