Вільям Фолкнер - Світло в серпні

будинку, як робив першого тижня, поселившись тут. Крістмас взагалі її не бачив. Час від часу помічав, як негритянки, вбрані у щось несосвітенне на осінню холоднечу, простують протоптаними стежками, входять у дім і виходять із нього. Оце і все. Коли настала субота, він не виїхав. «Зберу стільки грошей, скільки вдасться, — постановив він. — Якщо вона не квапиться мене потурити, то мені й поготів не варто поспішати. Поїду наступної суботи».

Крістмас залишився. Стояла холодна, ясна погода. Лягаючи спати у пронизаній перетягами халупі, загортаючись у бавовняну ковдру, він згадував спальню в будинку, з коминком, з великими стьобаними укривалами. Був близький до того, щоб пожаліти себе, ближчий, ніж будь-коли. «Могла б мені хоча ще одне простирадло передати», — думав він. Міг би й сам собі купити. Однак не купив. І вона не передала. Він чекав. Чекав, як йому здалося, дуже довго. А одного вечора в лютому прийшов додому й побачив на ліжку папірець. Це був лист від неї, майже наказ прийти в будинок цієї ночі. Крістмас не здивувався. Досі ще не бачив жінки, яка, не маючи біля себе чоловіка, не поступилася б, не повернулася б із часом. І тепер знав, що завтра вирушить у дорогу. «Мабуть, саме на це я й чекав, — спало йому на думку. — Чекав, щоб мене виправдали». Переодягнувшись, він поголився. Готувався, як наречений, сам того не усвідомлюючи. На кухні застав накритий стіл, як завжди; за час, що вони не бачилися, ні разу не бувало інакше. Попоївши, Крістмас пішов нагору. Не поспішав. «У нас попереду ціла ніч, — міркував він. — Вона матиме про що подумати сьогодні вночі й завтра, коли застане халупу порожньою». Джоанна сиділа біля вогню. Навіть не повернула голови, коли він увійшов.

— Візьми цей стілець, — озвалася вона.

Ось так розпочався третій відтинок. Спершу пантеличив Крістмаса навіть більше, ніж два попередні. Той сподівався якогось поривання, мовчазних перепросин або ж покірності, яка потребує тільки одруження. Натомість побачив чужинку, що з чоловічим спокоєм і твердістю відвела його руку, коли він, збитий з пантелику, нарешті набрався духу і торкнувся її.

— Ходімо до ліжка, — сказав він, — якщо маєш щось мені сказати. Після такого нам завжди краще розмовляється. Дитині це не зашкодить, можеш не боятися.

Жінка зупинила його одним словом. Уперше глянувши на її обличчя, Крістмас побачив на ньому холод, відчуженість і фанатизм.

— Чи ти усвідомлюєш, — спитала вона, — що марнуєш своє життя?

Він сидів, закам’янівши, видивляючись на неї, немовби не міг повірити власним вухам. Потрібен був час, щоб збагнути її слова. Вона взагалі не дивилася на Крістмаса. Сиділа з холодним, нерухомим лицем, задумливо вдивляючись у полум’я, й розмовляла з коханцем, як із чужим, а він слухав, ображений і зачудований. Хотіла, щоб він перейняв на себе всі її справи з негритянськими школами — і листування, і регулярні відвідини. Вона вже обмізкувала весь план. Викладала його в подробицях, а Крістмас слухав, проймаючись дедалі більшим гнівом і подивом. Йому належало взяти на себе керівництво, а їй — стати секретаркою, помічницею. Удвох їздитимуть по школах, разом відвідуватимуть помешкання негрів. Слухаючи, дарма що роздратований, Крістмас розумів: це божевільний план. Однак її спокійний профіль на тлі мирного вогню в коминку був серйозний і незворушний, як портрет у рамі. Вийшовши від Джоанни, він згадав, що вона ані словом не обмовилася про сподівану дитину.

Крістмас ще не вірив, що вона несповна розуму. Гадав, що все через вагітність, що саме тому вона не дозволяє торкнутися себе. Спробував посперечатися з нею. Та це було все одно, що доводити щось дереву: вона навіть не стала заперечувати, а просто спокійно вислухала й холодно повела далі, неначе він узагалі нічого не сказав. Коли він підвівся і вийшов, то навіть не був певен, що Джоанна це зауважила.

Упродовж наступних двох місяців Крістмас бачив її тільки раз. Дні минали в нього як завжди, ось тільки до будинку він тепер ані на крок не підходив. Знову став харчуватися в місті, як тоді, коли влаштувався працювати на фабриці. Але в ті давні часи не мусив думати про Джоанну весь день, тоді він взагалі про неї не думав. Тепер же нічим не міг собі зарадити. Весь час мав її на гадці, мало не перед очима стояла — невідчіпна, божевільна, що терпляче жде на нього в будинку. На першому відтинку Крістмас немовби жив надворі, на засніженій землі, й намагався потрапити в дім; на другому відтинку — опинився на дні ями, в гарячій, дикій пітьмі; а тепер стояв посеред широкої рівнини, де не було ні дому, ні снігу, ні навіть вітру.

Тепер він почав боятися, досі пройнятий лише збентеженням і ще, мабуть, передчуттям лиха, приреченістю. Мав тепер напарника в торгівлі спиртним — чужака на ім’я Браун, що ранньою весною почав працювати на фабриці. Знав, що це дурень, а однак спершу гадав: «Принаймні йому вистачатиме клепок у голові робити те, що я скажу. Думати йому взагалі не доведеться». А за якийсь час сказав собі: «Тепер я знаю, що таке дурень. Це той, хто не може послухатися навіть своєї власної доброї поради». Узяв Брауна, бо той прибув здалека, мав у собі якусь веселу неперебірливу готовність і не відзначався хоробрістю. Крістмас знав, що в руках розсудливого чоловіка боягуз, при всіх своїх вадах, може стати доволі-таки корисним — будь-кому, тільки не собі самому.

Він боявся, що Браун довідається про жінку в будинку й через свою дурість та непередбачуваність скоїть щось непоправне. Боявся, що Джоанні, яку він оминав, може спасти на думку прийти вночі в халупу. З лютого Крістмас бачився з нею тільки один раз, коли прийшов сказати, що відтепер із ним буде мешкати Браун. То було в неділю. Гукнув Джоанну, вона вийшла до нього на задній ґанок і спокійно вислухала. «Ти не мусив так чинити», — сказала. Тоді він не зрозумів, що малося на увазі. Тільки згодом у голові зблисло, засвітало — цілковито, як надруковані слова: «Джоанна гадає, що я привів Брауна для того, щоб віднадити її. Вирішила, ніби я вважаю, що при ньому вона не посміє приходити в халупу, що доведеться дати мені спокій».

Ось так цю думку, страх перед тим, що може вчинити ця жінка, Крістмас посіяв у собі, вважаючи, що посіяв у ній. Гадав: раз вона так міркує, то Браун не те що віднадить, а навпаки — принадить її до халупи. Саме тому, що більш як місяць Джоанна нічого не