Вільям Фолкнер - Світло в серпні

неймовірні фізичні експерименти, зносила їх обох напором і несла невідь-куди, всупереч їхній волі. Немовби вона розуміла, що часу обмаль, що її осінь уже наближається, і ще не знала, що ж означає ця осінь. Здавалося, тут був лише інстинкт тіла та інстинктивне бажання відшкодувати змарновані роки. Тоді наставав відплив. Тоді вони опинялися на спустошілому, пересиченому узбережжі, після холодного напівмертвого північного вітру, докірливо й безнадійно дивлячись одне на одного. Він — з нудьгою, вона — з відчаєм в очах.

Однак на неї вже впала тінь осені. Джоанна заговорила про дитину, неначе інстинкт попередив її, що настав час або виправдовуватися, або покутувати. Говорила таке під час припливів. Спочатку ніч починалася завжди потопом, ніби години світла та розлуки загачували обмілілий струмок так, щоб той принаймні на мить міг вдавати з себе бурхливий потік. Та невдовзі струмок пересох і для цього. Тепер Крістмас ішов до неї знехотя, як чужинець, що вже подумує вертатися; як чужинець, покидав її, посидівши з нею в темній спальні й побалакавши про якогось третього чужинця. Зауважив, що тепер, як змовившись, вони зустрічаються тільки в спальні, немов одружені. Він уже не мусив шукати її по всьому домі. Ночі, коли Крістмас шукав Джоанну, а вона, важко дихаючи, гола ховалася в темному житлі або в заростях занедбаного парку, канули в минулому, як тайник у дупластому стовпі за стайнею.

Усе відійшло в небуття, навіть бездоганно розіграні сцени потайного потворного сластолюбства й ревнощів. Утім, тепер уже були підстави ревнувати, якби вона про це знала. Мало не кожного тижня він їздив, нібито у справах. Джоанна не здогадувалася, що ці справи він залагоджує в Мемфісі, де зраджує її з іншими жінками, яких купують за гроші. Не знала цього. Мабуть, на цьому відтинку вона б і не повірила, не стала б вислуховувати доказів, ані не засмутилася б. Тепер взяла собі за звичку проводити більшу частину ночі без сну, а відсипатися вдень, після обіду. Не була хвора, завинило не її тіло. Вона ніколи не була в кращому здоров’ї, ніж тепер. Мала вовчий апетит і набрала тридцять фунтів понад норму. Не це викликало безсоння, а щось від темряви, від землі, від присмертного літа. Звідти їй загрожувало щось жахливе, хоча інстинкт запевняв, що це не зашкодить, воно спіткає і зрадить її, але не завдасть шкоди. Навпаки, це порятує її, життя піде, як і колись, ба навіть краще: буде не таке жахливе. Жахливим було те, що Джоанна не бажала порятуватися. «Я ще не готова молитися», — казала вона вголос, спокійно, застигло, безгучно, широко розплющивши очі, а місячне сяйво лилося й лилося у вікно, затоплюючи кімнату чимсь холодним, безповоротним і божевільним від жалю. «Не змушуй мене тепер молитися. Любий Боже, дозволь мені побути ще трохи пропащою». Здавалося, вона бачить усе минуле життя, ці виголодувані роки, як сірий тунель, у далекому й безповоротному кінці якого вічним докором нили, немов в агонії три короткі роки тому, її голі, умертвлені незайманістю груди. «Ще ні, любий Боже. Ще трохи, любий Боже».

Отож коли Крістмас тепер приходив до Джоанни, то після в’ялого, холодного злягання, викликаного тільки звичкою, вона заводила мову про дитину. Спершу говорила знеособлено, про дітей взагалі. Може, це була всього лише жіноча хитрість, а може, й ні. У всякому разі, він далеко не зразу зметикував, — і був вражений цим, — що вона говорить про таке всерйоз, як щось здійсненне. Крістмас тут же заперечив.

— Чому ні? — спитала жінка, замислено дивлячись на нього. Крістмас прудко снував думку: «Вона хоче вийти заміж. Ось у чому річ. А дитини хоче не більш, ніж я. Це просто штучки, — міркував він. — Цього слід було сподіватися, знати це наперед. Треба було мені забратися звідси ще рік тому». Та він побоювався це висловити, побоювався, що між ними постане слово «одруження», вимовлене вголос. І думав: «Може, вона ще нічого такого й не гадала, а я підкину їй цю гадку». Джоанна спостерігала за ним.

— Чому ні? — повторила вона. І тоді щось у ньому зблисло: «Чому б і ні? Це означатиме спокій та забезпеченість до кінця життя. Не доведеться волочитися. Одруження нічим не гірше від того, що було раніш». І додав подумки: «Ні. Якщо піддамся зараз, то шкодуватиму тих тридцяти років, які прожив, щоб стати тим, ким я є».

— Якби ми захотіли дитини, — відповів він, — то, напевно, розстаралися б її ще два роки тому.

— Тоді ми не хотіли.

— І тепер не хочемо, — відрік він.

Це було у вересні. А після Різдва вона повідомила Крістмаса, що завагітніла. Ще не встигла договорити, а він уже вирішив, що це неправда. Тепер зміркував, що сподівався цих слів три місяці. Та коли глянув на її обличчя, зрозумів, що не обманює. Повірив: вона знає, що каже. «Ось воно, — подумав Крістмас. — Зараз скаже: оженися. Але я принаймні можу втекти з дому».

Та вона не сказала. Нерухомо сиділа на ліжку, склавши руки на колінах, потупивши нерухоме лице північанки, досі старої діви — виразно кістляве, подовгасте, худорляве, майже чоловіче; на противагу йому, повне тіло виглядало, як ніколи, пухким і по-тваринному м’яким. І мовила — задумливо, безсторонньо, ніби ні до кого не звертаючись: «Сповнилася міра. Навіть нагуляній негритянській дитині. Хотіла б я побачити обличчя — татове й Калвінове. Тепер саме утекти, якщо ти таке надумав». Немовби не прислухалася до свого голосу, не хотіла надавати словам значення: останній спалах упертого напівмертвого літа, на яке непомітно, передвісницею смерті наповзла осінь. «Ось і все, — спокійно подумала вона. — Кінець». Усе, крім чекання, поки мине ще один місяць, щоб остаточно пересвідчитися; вона дізналася від негритянок, що ніколи не можна бути певною, хіба що після чотирьох тижнів. Доведеться чекати ще місяць, споглядаючи на календар. Поставивши позначку в календарі для певності, щоб не було помилки, вона спостерігала з вікна спальні, як проминає цей місяць. Почалися приморозки, перекинуто ще кілька аркушиків, настав і минув позначений у календарі день. Джоанна почекала ще тиждень, щоб з’ясувати остаточно. Не відчувала збудження, не дивувалася. «Ходжу при надії», — спокійно ствердила вона.

«Виїду завтра», — пообіцяв він сам собі того самого дня. «Вирушу в неділю, — подумав. — Почекаю, візьму тижневу платню, а тоді поїду». Крістмас уже заглядав наперед, аж до суботи, розмірковував, куди б поїхати. Увесь цей тиждень не бачився з нею. Сподівався, що дасть йому про себе знати. Коли входив у халупу чи виходив із неї, ловив себе на тому, що відводить очі від