Вільям Фолкнер - Світло в серпні

не давало спокою другому. Крістмас навіть не виходив із кімнати. І вони стояли, стояли в тихому присмерку, залюдненому їхнім потомством — незліченними привидами мертвих гріхів і насолод, дивлячись одне одному в обличчя — змучені, вичерпані й неприборкані.

Ось тоді він виходив. Ще не встигли зачинитися двері, ще не замкнув їх засув, а вже знову було чути її голос — монотонний, спокійний і розпачливий. Про що він, до кого він — цього Крістмас не наважувався ні дізнаватися, ні навіть здогадуватися. Три місяці по тому, серпневої ночі, сидячи в тінях занедбаного саду й слухаючи, як дзиґарі на приміщенні суду за дві милі звідси вибивають десяту, а згодом одинадцяту, піддався непідважному парадоксу й відчув себе безвільним слугою неминучості, у котру, як вважав, не вірить. Сказав тоді сам собі: «Я ж мав це зробити ще ген коли. Мав це зробити ще тоді. Вона ж сама так сказала».

А сказала вона ще за дві ночі перед тим. Побачивши записку, Крістмас подався до Джоанни. Йдучи сходами, чув дедалі гучніший монотонний голос, гучніший і виразніший, ніж завжди. А коли зійшов на сходовий майданчик, зрозумів, чому воно так. Цього разу двері були відчинені, і, коли він увійшов, жінка не звелася. Так і стояла навколішки біля ліжка. Ані поворухнулася, її голос не урвався. Голова не схилена. Лице гордо підняте — ця поза формальної смиренності немовби постала з гордості, а голос у сутінках звучить спокійно, рівно, самозречено. Джоанна немовби й не зауважила, що ввійшов Крістмас, аж поки довела до кінця речення. Аж тоді повернула голову.

— Клякни зі мною, — озвалася вона.

— Ні, — відповів він.

— Клякни, — сказала вона. — Тобі навіть не доведеться говорити з Ним. Просто стань навколішки. Просто зроби перший рух.

— Ні, — сказав він. — Я піду.

Вона не рухалася. Дивилася на нього через плече.

— Джо, — сказала вона, — ти залишишся? Може, хоч це зробиш?

— Гаразд, — відповів він. — Залишуся. Тільки постарайся якнайскоріш.

Вона знову стала молитися. Промовляла тихо, з тою ж самою гордістю смиренності. Коли доводилося вживати слова-символи, яких Крістмас навчив її, вона вживала, вимовляла їх рішуче й без запинки, говорила з Богом так, ніби Він чоловік у товаристві двох інших чоловіків. Говорила про себе і Крістмаса, як про двох інших людей, спокійним, монотонним, безстатевим голосом. Змовкла. Тихо звелася. Вони стояли в присмерку віч-на-віч. Цього разу вона навіть не поставила запитання, йому й відповідати не довелося. За якусь хвилину вона тихо сказала:

— Тепер уже нічого іншого не вдієш.

— Тепер уже нічого іншого не вдієш, — повторив він.

«Тепер усе зроблено, з усім покінчено», — спокійно розмірковував він, сидячи в густій тіні заростей, слухаючи, як завмирає в далині останній удар дзиґарів. То було місце, де він упіймав її, знайшов два роки тому. Але це діялося в іншому часі, в іншому житті. Тепер тут стояла тиша, панував спокій, дихала прохолодою родюча земля. Пітьма повнилася безліччю голосів із усіх часів, які він пережив; минуле стало немовби одноманітним візерунком. І простяглося далі — у завтрашню ніч, у всі завтрашні дні, що вкладуться у частину одноманітного візерунка, стануть його продовженням. Крістмас думав про це, тихо дивуючись із продовження, з незліченних повторів, адже все, що було, — це те саме, що буде, адже й завтра минуле та майбутнє означатимуть одне й те ж.

Пора.

Він звівся на ноги. Вийшов із тіні, обігнув дім і зайшов на кухню. В будинку було темно. Крістмас не був у халупі з самого ранку й не знав, чи залишила Джоанна записку, чи чекає на нього. Все одно не дбав про тишу. Йому було байдуже, спить вона чи ні. Розміреним кроком піднявся сходами й увійшов у спальню. Майже зразу пролунав із ліжка її голос:

— Засвіти лампу.

— Мені не треба світла, — відповів він.

— Засвіти лампу.

— Ні, — сказав він, стоячи над ліжком і тримаючи бритву, ще не відкриту. Джоанна більш нічого не сказала, і тоді від Крістмаса неначе відокремилося його тіло. Підійшло до стола, руки поклали бритву на скатертину, намацали лампу й чиркнули сірником. Вона сиділа на ліжку, плечима до узголів’я. На нічну сорочку накинута шаль, зібгана на грудях. Жінка схрестила руки поверх шалі, сховавши кисті в складках. Крістмас стояв біля стола. Вони дивились одне на одного.

— Станеш зі мною навколішки? — запитала вона. — Я не прошу цього.

— Ні, — відказав він.

— Не прошу цього. Це не я тебе прошу. Стань зі мною на коліна.

— Ні.

Вони дивились одне на одного.

— Джо, — сказала вона, — це востаннє. Я не прошу цього. Затям собі. Стань зі мною на коліна.

— Ні, — відповів він. І побачив, як розімкнулися її руки, як з-під шалі вигулькнула правиця зі старовинним однострільним капсульним револьвером завдовжки з маленьку гвинтівку, тільки важчим. А однак потворна тінь від нього та руки ані схитнулася, і понад нею потворна тінь зведеного курка, відхиленого взад й налаштованого кинутись уперед, як зміїна голова, теж ані схитнулася. Джоаннині очі занерухоміли, непорушні, як чорне кружальце дула. Не було в них ні тепла, ні шалу. Спокійні й незворушні, як сам жаль, сам відчай, саме переконання. Крістмас не дивився на них. Стежив за тінню револьвера на стіні, стежив, як майнула насторожена тінь курка.

Стоячи посеред дороги, підвівши руку в сяйві ближчих і ближчих фар, він і не сподівався, що авто зупиниться. А проте спинилося, по-смішному раптово, завищавши й гойднувшись. Маленька машина, стара й побита. Коли Крістмас підійшов до неї, йому здалося, що два молоді обличчя плавають у відбитому світлі фар, немов вибляклі приголомшені надувні кулі. Дівоче, що було ближче, відкинулось, пойняте м’яким жахом. Та він не зауважив цього.

— Чи не підвезете мене туди, куди їдете? — запитав. Не сказавши ні слова, вони видивлялися на нього, охоплені німим зачудованим жахом, якого Крістмас не помічав. Відчинивши двері, він вмостився на задньому сидінні.

Та щойно сів, дівчина придушено заскімлила. Ось-ось цей звук набере гучності, коли повідважнішає страх. Авто вже рушило, немов стрибнуло, а юнак, не відриваючи рук від керма, не повертаючи голови, шипів дівчині: «Тихше! Замовкни! Тільки так порятуємося! Ти замовчиш нарешті?!» Крістмас і цього не чув. Сидів ззаду й навіть не гадав, що попереду панує безмежний жах. Ось тільки спало на думку, що надто вже хвацько мчить цей автомобільчик вузьким сільським путівцем.

— Чи далеко веде ця дорога? — спитав пасажир.

Водій відповів йому, назвавши те саме місто, що колись назвав хлопчик-негр пополудні, три роки тому, коли Крістмас уперше потрапив