Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

- Так, - награно бадьоро мовив юнак, коли вони зійшли з дерев’яного шляху на бруківку. - А тут починається найцікавіше!

- Що ти маєш на увазі? - насторожилася Юля. - Ще цікавіше за міст?

- Можна і так сказати! Зараз ми сплавлятимемося вниз річкою на плоту!

- Що??? Та ну!!! Не жартуєш? - в очах знову з’явився природний страх.

- Плавати вмієш, в разі чого? - сказав, лукаво поглядаючи на неї та усміхаючись.

- Тобто, в разі чого? Втопити мене тут зібрався? Так я тобі набридла??

- Та ні, дурненька!! Просто хочу, щоб у тебе про Португалію не лише неприємні спогади залишилися, а й суперпозитивні.

- Ти маєш на увазі, екстремальні?

- І вони також, але ж життя - це і є екстрим!

- Ну-ну, я могла б і раніше здогадатися, що ти один із цих…

- Цих, це яких?

- Екстремалів! На мотоциклі їздиш, на мости мене різні водиш!

- Був поки що лише один міст, - зробив ремарку Габріель. - Однак, натякну, що не останній!

- А, то ти й мене хочеш у свою секту екстремалів затягнути?

- Було б непогано! Ну що, ризикнеш? Лишень подумай! Рафтинг! Заради гострих відчуттів!

- Та куди вже я дінуся з підводного човна!

- Із плота!

- Та знаю, просто вислів такий є…

Після недовгої інструкції, закохані одягнули рятувальні жилети та спеціальні шоломи, і разом з двома інструкторами та ще кількома туристами сіли в надувний пліт. Все, що вони мали у розпорядженні це весла та віру в Бога. Сплав річкою почався. І все було не настільки екстремально, як вважалося Юлі спочатку. Пороги були невеликими й пліт не дуже кидало. Та й інструктори видалися вправними - команди давалися чітко і весь досвід залишив по собі лише приємний викид адреналіну.

- Ну як тобі, Юлечко? - запитав Габріель, допомагаючи дівчині вибратися з плота.

- Думала, що буде гірше, але навіть отримала задоволення, - відповіла та, посміхаючись.

- Я в захваті від твоєї хоробрості!

- Або дурості! Я ще остаточно для себе не вирішила! Сподіваюся, це усі екстремальні сюрпризи на сьогодні?

- На жаль так, - награно сумно відповів юнак. - Якби це був травень, могли б ще каньйонінг спробувати.

- А це ще що за біда?

- Типу скелелазіння.

- О ні, це вже без мене! - з Юлі на один день адреналіну було достатньо.

- Ну це ми ще побачимо… - загадково мовив Габріель, весело підморгнувши. - А поки йдемо до кінця маршруту.

І дійсно решту шляху пара пройшла спокійно. Вони фотографувалися, милувалися навколишньою красою та говорили про все на світі. У кінці “пассадісушів” їх чекав ще один охоронець, який запитав, чи повертатимуться вони пішки назад або ж їхатимуть на таксі.

- Пройдемося! - запевнила Юля. Їй зовсім не хотілося поки повертатися додому. Та й було ще досить рано.

- Тоді пішли пообідаємо, а потім рушимо у зворотній шлях, - запропонував Габріель. 

Так і зробили. Спустилися до місцевого кафе і замовили обід - овочевий суп та бургери. Втамувавши голод, пішли назад пішки. Чомусь говорити не хотілося. Лише мовчки споглядати красу природи, слухати шум бурхливих вод річки, по якій нещодавно сплавлялися, і триматися за руки. Кожен зараз думав про своє. Юлі чомусь згадався сімейний відпочинок у Карпатах. Зелених, рідних Карпатах. Де все дихало спокоєм і свободою. Вона малою ходила гірськими стежками, мочила руки у холодній джерельній воді й милувалася безкраїм синім небом. От таким, як тут. Тихим і спокійним. Без ворожих літаків. І тишею. Без сирен та вибухів.

 Габріель думав про Юлю. Про те, що рано чи пізно, цей чудовий день закінчиться. Як і інші дні зими та весни. І настане час прощатися. Він, мабуть, збожеволів. Та ні, точно збожеволів. Всього три тижні, як він знає цю дівчину, а вже не уявляє без неї і дня. Такого з ним ще ніколи не було. Такий скептик, а починає вірити у споріднені душі. А що, якщо це ВОНА? Саме та, з якою йому судилося прожити все життя? Та ні, швидше за все просто гормони… Безглузда закоханість, яка з часом пройде. І раніше дівчата подобалися. Але ж не так, як Юля… І відчуття зовсім інші. Ех, хай буде, що буде… У нього залишилося якихось п’ять місяців, щоб розібратися у своїх почуттях. А там хтозна, може попросить її залишитися… У крайньому разі, освідчиться… Знає, що йому ще рано власну родину мати, але… І це “але” крутилося в голові всю дорогу додому.

*  *  *

Ранок почався з повідомлення на телефон. З нього Юля дізналася, що на її картку було зараховано першу зарплату. Не дуже багато, адже сума була лише за три тижні, але на життя могло спокійно вистачати. Іноді вона встигала і переклади робити, хоча вже набагато рідше. Адже майже весь вільний час проводила зараз з Габріелем.

Сьогодні починався перший день її роботи гідом на гондолі. Юля трішки нервувалася через свої знання тексту, та починати колись же потрібно. Надворі було трішки похмуро, але день обіцяв бути сонячним, хоч і прохолодним. Грудень в Португалії зовсім не був схожим на грудень в Україні. Жодної тобі мінусової температури, жодного снігу, лише дощі, нескінченні дощі, які іноді вводять в депресію. Та лише поодинокі сонячні прохолодні вітряні дні, як от зараз.