Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

- Ми йдемо на той бік мостом! - перехопивши погляд дівчини, мовив Габріель.

- Як це??? Мостом? Ми?... Ти і я? - страх висоти одразу ж дав про себе знати. Долоні враз спітніли. В горлі пересохло. - Ти впевнений?

- Я і квитки вже купив… - юнак з ніжністю поглянув на Юлю. - Хочеш мене самого туди відпустити? Самому невесело… А я точно туди піду… 

- Ну не пропадати ж грошам! - пробурмотіла дівчина, все ще з острахом зиркаючи на міст. - І тебе самого я не пущу. А то ще злякаєшся там без мене… Я тебе, про всяк випадок, за руку триматиму… Щоб ТИ не боявся…

- Звісно, звісно, - підбадьорливо відповів Габріель, посміхаючись.

Вітер зрадливо шумів у вухах і повільно колихав міст. Конструкція хоч і була надійною, але Юлі здавалася зовсім крихкою. Перші кроки давалися їй важко. Вона навіть в якийсь момент заплющила очі, міцно стискаючи руку Габріеля. Той тримав її міцно, але водночас і ніжно, і весь час відволікав, розповідаючи, як тут красиво. Дівчині також захотілося побачити все це на власні очі, а тому вона їх розплющила десь на середині моста.

Страх одразу відступив, адже на його місце прийшов захват. Могутні гори, бурхливі потоки гірської річки, евкаліптові дерева, шлях вздовж берега, зроблений з дерев’яних дощок, яскраве сонце та безкрайнє синє небо. Емоції переповнювали душу. Хотілося чи то плакати, чи сміятися. Враз чомусь згадалися батьки - вони, певно, ніколи й не побачать цієї краси… Та й взагалі, що вона тут робить? Чому така щаслива, коли в її країні війна? Хіба їй можна так радіти? Хіба має вона на це право?

Юля повернулася до Габріеля. В її очах бриніли сльози. Він прочитав усе в її погляді. І не сказав нічого. Просто ніжно її обійняв. І так вони стояли хвилин п’ять, доки вітер не осушив сльози дівчини. Решта шляху пройшла спокійніше, а назад поверталися вже бадьоро, готові до наступної пригоди - прогулянки дерев’яним шляхом. Порівняно з мостом це були дитячі забавки.

- Я зловила себе на думці, - мовила дівчина, щойно вони зійшли сходами до “пассадісушів”, - що я практично нічого не знаю про тебе.

- Чому ж не знаєш? - здивовано запитав юнак. - Ми ж з тобою постійно говоримо.

- Так, але не за особисте! А ми ж, як-не-як, зустрічаємося, чи не так?

- Звісно, звісно, - радісно підтвердив. - Що хочеш знати?

- Ну для початку хоча б скільки тобі років?

- А ти не знаєш? - подив був щирим. - Двадцять три!

- То ти молодший за мене, - ляснула себе по лобі Юля. - Як це я не здогадалася. Чомусь вирішила, що ми одного віку.

- А це проблема? - запитав несміливо, зиркаючи в її бік.

- Не те щоб, - відповіла вона задумливо. - Та й в принципі, яке це має значення? Я все одно через пів року їду…

- Не нагадуй… - Габріель гірко зітхнув.

- Добре, змінимо тему. Ти народився в Авейру?

- Так, у пригороді. Там і живу зараз.

- Разом зі своїми батьками?

- Поки що так. Це вигідно. Винаймати житло зараз недешево. Та і я нещодавно повернувся. Минулого року закінчив університет у Порту. Жив там у гуртожитку.

- А на кого навчався? - поцікавилася Юля.

- На програміста. Зараз вечорами фрилансером підробляю. Сайти створюю, пишу програми для офісів, іноді відео монтую для Ютуб-каналів.

- Це, мабуть, цікаво!

- Дивлячись, яка робота попадеться. День на день не випадає. Але трапляються іноді й дуже креативні завдання. Місяць тому, ще до того як тебе зустрів, робив сайт з продажу комбучі.

- Це такий напій з чайного гриба?

- Саме так, він газований та ще й з різними ароматизаторами. Кажуть, і корисний. Мені ящик прислали в подяку за гарно оформлений сайт. То у нас в родині всі її пили. Батькові, правда, не зайшло. А ось мама й досі купує в супермаркеті декілька пляшок на тиждень.

- Ти - єдина дитина в сім’ї?

- Був ще брат старший, та він загинув, коли йому було сімнадцять. Хвилею накрило, коли серфінгом займався в Назаре.

- Співчуваю… - мовила Юля, чомусь одразу ж згадавши про Антоніо.

- Давно це було… Я тоді малий був, мені було сім. Багато води спливло з того часу…

Дівчина зупинилася, щоб обійняти Габріеля.

- А у тебе є брати чи сестри? - запитав він.

- Ні, я саменька, - посміхнулася. - Хоча мене це ніколи не турбувало. Мала багато подружок в дитинстві… А твої батьки знають, що в тебе з’явилася дівчина?

- Поки ні, бо знаю свою маму, одразу почне говорити, щоб я тебе до них привіз знайомитися. 

- І це погано? Чому?

- Не хочу тебе налякати завчасно, - мовив жартома. - Почнуть про мене всілякі історії розповідати…

- Ну це я витримати можу, - відповіла Юля, сміючись. - Однак, думаю, що причина в іншому…

- Може бути… - не став заперечувати. - Ти ж все одно колись поїдеш, а я не хочу…

Габріель не встиг договорити, бо дівчина приклала пальця до його губ. Вона не хотіла зараз говорити про сумне, але вони чомусь постійно поверталися до цієї болючої теми.