Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

- Сподіваюся, ти текст, який я тобі пересилав, вивчила? Ну той, що про Авейру?

- Так, звісно! Можеш на мене покластися.

Правда ж була у тому, що через вечірні прогулянки з Габріелем, в Юлі зовсім вилетіло з голови, що вона мала щось вчити. Тож наступний тиждень вона присвятила зубрінню текста про історію міста, самої Португалії та цікавих фактів. Щоб було легше тренуватися, записувала себе на камеру. А ще у текст додала кілька фактів про Авейру, які розповів їй Габріель. 

Він, до речі, теж допомагав їй вчити. Вечорами вони зідзвонювалися і Юля розповідала, що змогла вивчити. А юнак виправляв її помилки та хвалив за успіхи. Сам він присилав їй фото з місць, де бував, і запевняв, що наступного разу візьме її з собою, щоб вона змогла на власні очі переконатися у красі його країни. Тем про почуття вони обидва уникали. Не хотілося обговорювати це телефоном, та й легше було трішки дистанціюватися.

Габріель вже знав, що разом вони не працюватимуть через хорошу погоду і дуже бажав затяжних злив з грозами. Однак зрадів, що у Юлі буде вихідний в неділю і запропонував провести його разом. Не сказав лише, куди поїдуть і що робитимуть. Але дівчині було все одно. Вона так за ним скучила, що все інше якось відійшло на другий план. Їй хотілося кохати. Хотілося бути коханою. І вона відчувала, що зовсім скоро це почуття може постукати до неї у двері…

 *  *  *

О восьмій ранку в неділю Габріель вже чекав на Юлю біля її будинку. Вона почула гудіння мотоцикла ще здалеку, а тому вже бігла до вхідних дверей. Дівчина легко могла відрізнити шум мотора його “Бандита” - так він “ласкаво” називав свій “Suzuki Bandit” - від інших. Серце тьохкало в очікуванні зустрічі. Вони не бачилися тиждень і обоє дуже сумували.

- Юлечко! - юнак зіскочив з “залізного коня”, щойно вхідні двері відчинилися, і побіг до хвіртки на зустріч дівчині. 

Він легенько підхопив її за талію, підійняв і закружляв.

- Ще впадеш зі мною! - жартівливо обурено мовила вона. - Став мене вже на землю.

Хлопець слухняно її опустив, а потім притис до себе і поцілував.

- Я дуже скучив… - прошепотів він, намагаючись утриматися від бурхливого потоку емоцій, що переповнювали його зараз зсередини.

- Я теж… - зізналася Юля, чи то йому, чи то собі. - То куди ти мене везеш? Я хоч правильно одяг підібрала? Ти сказав, щоб вдягалася зручно!

На дівчині були все ті ж джинси, футболка і легка осіння куртка. Початок зими був на диво теплим. Та й сонце сьогодні гріло з самого ранку.

- Маєш чудовий вигляд! - запевнив її Габріель. - Але тобі буде трішки холодно їхати, тому…

Він недоговорив, а підійшов до багажника, відкрив його та дістав звідки шкіряну жіночу куртку з утеплювачем всередині та з кумедною вишивкою на спині: “Girls will be girls”.

- “Дівчата будуть дівчатами?” - запитала вона, іронічно усміхаючись.

- А що? Вони ж будуть! - засміявся юнак. - Подобається? Купив її спеціально для тебе в Лісабоні.

- Ти це серйозно??? - Юля не могла повірити своїм очам. - Такий дорогий подарунок! Я думала, ти в когось позичив задля сьогоднішньої подорожі.

- Ні, ні, вона твоя, - запевнив Габріель. - Приміряєш?

У новій шкірянці, яка дуже їй пасувала, та шоломі Юля сіла позаду юнака на “Бандита” і вони поїхали в гори. Дорога виявилася недовгою, всього якихось вісімдесят з гаком кілометрів. Серпантином їхали обережно і за годину прибули до місця призначення. 

Перед Юлею відкривалася чудова панорама гір. Одразу біля стоянки починалися дерев'яні сходи, які простягалися, здавалося, до неба, і кінця й краю їм не було видно. 

- Що це за місце? - запитала дівчина, розглядаючи все навколо. Людей не було, а приємна тиша переривалася лише цвіріньканням пташок.

- Пам’ятаєш, я розповідав тобі про Пассадісуш-де-Мондего? 

- Так, ти там був на початку своєї відпустки, навіть світлини мені відсилав. Це воно?

- Ні, але дуже на нього схоже. Це Пассадісуш-ду-Пайва. Маршрут тут коротший, всього вісім кілометрів в один бік. Шістнадцять у два. Але якщо втомишся, на тому боці можемо таксі взяти.

- Не думаю, що я така вже неспортивна! - відповіла Юля. - Ну і де тут вхід?

- Вхід зверху, - і Габріель показав пальцем на сходи. - Туди доведеться топати ніжками.

- Не проблема! - бадьоро мовила дівчина і почала енергійно підійматися нагору.

Але досить швидко її хода сповільнилася і вона все частіше ставала, щоб перепочити.

- Оце так фізкультура! - сказала вона, намагаючись дихати рівно, однак у неї це не дуже виходило.

- А я попереджав, - посміхнувся юнак. - Нам ще небагато залишилося. Бачиш, о-о-он там вже кінець. 

І дійсно прокрокувавши ще декілька “поверхів” вони вийшли на ґрунтову дорогу. Там стояла невеличка дерев’яна хатинка - такий собі пропускний пункт, а біля неї - охоронець.

Вхідні квитки Габріель замовив через інтернет, тож вони без проблем зайшли на територію пішохідного маршруту вздовж гірської річки. Перше, що побачила Юля, і що вразило її найбільше, був підвісний міст, який перетинав річку, поєднував дві гори, і він ніби завис у повітрі. Відстань до землі там була значною.