Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Дуже гарно, - метушливо віддав він неонор вчителю, вихопив іграшку та швидко обійняв її.

- Хм, - зі здивуванням відреагував Ракор на цей поспіх. – А хочеш подивитися, як магічні сили взаємодіють одна з одною?

Хлопчик покосився на старшого, ніби вагаючись із відповіддю.

- Ну ж бо, - протягнув вчитель йому прилад та приклав своє передпліччя до учнівського. – Подивися. Тобі це буде корисно.

Підопічний нерішуче узяв неонор знову, приклав до очей та спрямував погляд на їх руки. Власне передпліччя світилося значно слабше, тож, аби добре роздивитися контакт магічних сил, довелося покрутити коліщатко трохи назад, коли сили вчителя ледь не засліплювали хлопчика.

- О… - зачаровано протягнув Хаол, спостерігаючи за тим, як два кольори об’єднуються і потоки уносять із собою частку чужої магії.

- Так, це гарно, - посміхнувся Ракор. – Магічні сили взагалі дуже привабливі. Думаю маги-науковці, які досліджують їх природу, взагалі почали займатися усім цим тільки заради того, аби на чужі магічні сили цілими днями дивитися! - усміхнувся.

Хлопчик посміхнувся у відповідь.

Трохи постоявши так та давши учню ще більше захопитися світом магії, вчитель все ж забрав неонор і нарешті приступив до того, для чого вони сюди прийшли. Увійшов у кімнату. Оглянув все через прилад. Інтер’єр світився кольором Хаола. Це і не дивно, бо його магічна сила торкалася усього у власній кімнаті. Однак немало було і магічної сили самого Ракора – на півсфері ліжка, на порцеляновій ляльці, яка лежала на краю стола під маленькою ковдрою. Це було настільки мило, що вчитель затримав погляд на цьому прояві турботи трохи довше. Білими залишалися той корабель, нічник та рослина, що стояла у маленькій піалі на вікні. Серед зошитів взагалі були усі кольори веселки – що не предмет і інший вчитель то власний колір педагога, який колись перевіряв роботи.

«Нічого, - покрутився чоловік, окинувши уважним поглядом всю кімнату. – Його, моє,» - покосився під стіл, де стояли коробки з іншими іграшками.

Відсунув перший ящик.

- Ох, - вражено видав Ракор, побачивши відверто жовтуватий колір.

Одна іграшка, друга, третя. Усі вони світилися доволі тьмяно, ніби були створені дуже давно. Висунув іншу коробку – теж саме. Озирнувся. Побачив яскраве світло під ліжком.

- А це ще що таке…? – протягнув він до жовтуватого світла руку та магією притягнув предмет.

Оглянув дерев’яну ляльку.

- Та вона світиться, немов нова, - спантеличено пробурмотів вчитель і прибрав неонор від очей.

Це виявилася та сама нещасна іграшка, що пережила незліченну кількість стусанів, знущань і киданнь об стіну.

- Хаоле! – обернувся Ракор і піднявся, попрямував до дверей.

- Так, вчителю? – заглянув хлопчик.

- Скажи, - підійшов старший до нього, - коли тобі подарували цю ляльку? – показав він дерев’яну іграшку.

Учень глянув на неї, невдоволено насупився і опустив погляд:

- Взимку, - сильніше обійняв рибу, ніби показуючи їй власну прихильність.

- Взимку коли? Цієї зими?

- Так, - відвів погляд у бік.

Педагог випустив повітря через ніс.

- Хаоле, - м’якше продовжив чоловік та нахилився, заглядаючи підопічному в обличчя, - скажи, а чому ти так не любиш саме цю іграшку? Інших ляльок ти так не б’єш.

Той мовчав, похмуро дивлячись у одну точку на стіні. Вчитель трохи почекав відповідь, але так, як її не послідувало, то вирівнявся і кивнув на нещасну ляльку:

- Краще її позбутися.

Учень зло покосився на педагога:

- Її треба спалити.

Ракор трохи підняв брови:

- Хочеш повністю знищити її?

- Так, - перевів він погляд на дерев’яну іграшку.

І від цих очей лячно стало навіть викладачу.

Було прийнято рішення розібратися із цим зараз, поки усі сплять. Хаол наполіг на тому, що спалити її треба за межами академії. Наставник, у цілому, був із цим згодний. Тож вони одягнулися, зібрали своє волосся, залишили іграшкову рибу та попрямували надвір. Вийшли за ворота. Шлях освічували літаючі сфери світла, які начаклував вчитель.

Вони вже минули половину шляху по довгим кам’яним сходам, як Хаол сказився та почав трощити ту ляльку об все навколо. Ракор шоковано завмер, зовсім не очікуючи зараз подібного. Іграшка з усіх сил летіла у сходи, її запускали у скелю, буцали, топтали. Вона мала усі шанси просто не дожити до того багаття, на яке її несли. Із кожним новим кидком від ляльки відколювалися шматочки, летіли друзки. Хлопчик взагалі її не шкодував. Навіть навпаки – він намагався нанести якомога більше пошкоджень, аби не зламати чи розтрощити її, а повністю знищити, не залишивши навіть якоїсь впізнаваності форми.

- Хаоле, - стривожено спостерігав вчитель за його люттю.

- ЦЕ ВСЕ ЧЕРЕЗ НЬОГО! – у нестямі кричав хлопчик низьким голосом, ледь не зриваючи його. – УСЕ! ЧЕРЕЗ! НЬОГО! – з розмаху кинув ляльку в каміння.

- Будь обачний на сходах, - обережно сказав Ракор, розуміючи, що Хаолу дійсно треба дати висловити все це. А можливо і помститися. Якщо не живому магу, то хоч іграшці. 

Коли вони спустилися до підніжжя гори, лють хлопчика меншою не стала. Він так само продовжував кидати колись подаровану іграшку об валуни і сходи. Бив нею каміння, відколював друзки та топтав, трощив, знищував. Енергії Хаола було до такої міри багато, що він не втомлювався ще хвилин сорок. А вчитель за усім цим мовчки спостерігав, стоячи в стороні. Як розлітаються шматочки деревини в усі боки, як кричить та розмахується учень, як він важко дихає, після кожного нового кидка. І від всього цього серце чоловіка стискалося в одну болючу грудку.

«Що і як довго він мав переживати…?» - запитував себе Ракор, бажаючи підійти і просто обійняти хлопчика, втішити, захистити. А той все лютував.

Минув час і вже лялька була сама на себе не схожа. Не залишилося на ній рук та ніг, які можна було упізнати. Не було голови. Залишився тільки пошматований огризок, в якому не вгадувалася хоч якась іграшка.