Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

чистого полотна на мольберті. Алісія довго так стояла, роздивляючись його. Здавалося, вона увійшла в якийсь транс, фантазію — її думки були деінде, якось втекли далеко за межі цієї клітки. Зрештою Алісія вийшла з цього стану і повернулася до столу. Вичавила на палітру 24 трохи білої фарби і додала червоної. Їй довелося змішувати фарби пензлем: коли матеріали прибули до «Ґроу», її мастихіни 25 одразу ж конфіскувала Стефані з очевидних причин.

Алісія піднесла пензель до полотна і зробила мазок. Одинока червона риска посеред білого простору.

Вона на мить задумалася. А потім нанесла наступний мазок. І ще один. Невдовзі вона малювала не зупиняючись і не вагаючись, абсолютно плавними рухами. Це був наче танець Алісії та полотна. Я стояв там і дивився на обриси, які вона створювала.

Я мовчав, ледве наважуючись дихати, відчував, ніби присутній під час інтимного моменту, спостерігаючи, як розроджується дика тварина. І хоча Алісія усвідомлювала мою присутність, здавалося, вона була не проти. Час від часу, у процесі малювання, вона підводила погляд і дивилася на мене.

Немовби вивчала мене.

 

Протягом наступних кількох днів картина поволі набувала форми, спочатку грубої та схематичної, але зі зростаючою ясністю — згодом вона зійшла з полотна із вибухом фотореалістичного бездоганного блиску.

Алісія намалювала будівлю з червоної цегли, лікарню — точнісінько «Ґроу». Все було у вогні, пожежа повністю охопила будинок. Біля пожежного виходу виднілися дві люди­ни. Чоловік і жінка, що рятувалися від вогню. Жінка точно була Алісією, її руде волосся мало такий самий колір, як і полум’я. У чоловікові я впізнав себе. Я виносив Алісію на руках, піднімаючи її вгору, тоді як вогонь лизав мої щиколотки.

Я не міг сказати, як саме мене зобразили: чи я рятував Алісію, чи збирався кинути її в полум’я.

 

29

 

— Це смішно, — сказала вона. — Я приходжу сюди вже багато років, і ніхто мені не говорив, що треба повідомляти про це заздалегідь. Я не можу чекати весь день. Я дуже заклопотана людина.

У приймальні стояла американка і голосно скаржилася Стефані Кларк. Із газет і сюжетів по телевізору, що висвітлювали вбивство Ґебріела, я впізнав Барбі Гелмен. Це сусідка Алісії у Гемпстеді, яка чула постріли в ніч убивства і викликала поліцію.

Барбі була каліфорнійка, блондинка за шістдесят, можливо, старша. Від неї пахло «Chanel № 5» і в ній угадувалося чимало перенесених пластичних операцій. Ім’я їй підходило: вона скидалася на сполохану ляльку Барбі. Вочевидь, вона була з тих жінок, які звикли отримувати бажане — звідси її голосний протест, коли вона дізналася, що, щоб відвідати пацієнта, потрібно призначити зустріч.

— Я хочу поговорити з адміністратором, — промовила вона, махнувши рукою, наче була в ресторані, а не у психіатричному відділені. — Це абсурд. Де він?

— Я адміністраторка, місіс Гелмен, — відповіла Стефані. — Ми раніше зустрічалися.

Це вперше я відчув до Стефані туманне співчуття; важко було не пожаліти жінку, коли вона відбивала напади Барбі. Місіс Гелмен говорила багато і швидко, не зупиняючись і не даючи опонентці часу на відповідь.

— Що ж, ви ніколи раніше не згадували нічого про запис на прийом! — голосно засміялася Барбі. — Заради Бога, легше отримати столик у «Плющі» 26.

Я приєднався до них і невинно всміхнувся до Стефані.

— Я можу допомогти?

Стефані роздратовано подивилася на мене.

— Ні, дякую. Я впораюся.

Барбі поглянула на мене з певною цікавістю.

— Хто ви?

— Мене звати Тео Фабер. Я психотерапевт Алісії.

— О, справді? — промовила Барбі. — Як цікаво. — Певне, з психотерапевтами вона могла спілкуватися, на відміну від адміністраторів відділення. Відтоді вона зверта­лася тільки до мене, наче Стефані була не більше, ніж дівчисько у приймальні, і це, мушу зізнатися, дуже мене веселило.

— Ви, мабуть, новенький, якщо ми не зустрічалися? — запитала Барбі. Я розтулив рота, щоб відповісти, але не встиг. — Зазвичай я приходжу сюди раз на кілька місяців, десь так, цього разу я затрималася на трохи довше, бо була в Штатах у своєї родини, але щойно повернулася, подумала, що мушу відвідати свою Алісію — дуже за нею сумувала. Знаєте, Алісія була моєю найкращою подругою.

— Ні, я цього не знав.

— О, так. Коли вони переїхали в сусідній будинок, я дуже допомагала Алісії і Ґебріелу осісти в нашому районі. Ми з Алісією дуже зблизилися. Ми довіряли одна одній геть усе.

— Зрозуміло.

На рецепції з’явився Юрій, і