Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

що їй доводиться щодня підійматися сходами, — тож я підійшов до головних центральних сходів. Проминув перший поверх і піднімався на другий, коли почув на сходах голос, що наближався зверху. Це була Кеті. Вона говорила по телефону:

— Знаю, вибач. Незабаром побачимось. Я недовго. Добре, добре, бувай.

Я завмер — ми були за кілька секунд від зіткненням одне з одним, — тому швидко спустився сходами і сховався в кутку. Кеті пройшла повз, не помітивши мене. Вона вийшла з дверей, і вони голосно грюкнули.

Я поспішив слідом. Кеті швидко йшла до мосту. Я прямував за нею, оминаючи містян і туристів, намагаючись збе­рігати значну відстань, однак не втрачаючи її з поля зору.

Кеті перейшла міст і спустилася на станцію метро «Ембанк­мент». Я зайшов слідом за нею, думаючи, куди вона їхатиме.

Але вона не поїхала на метро. Натомість перейшла на інший бік станції і вийшла на вулицю. Вона продовжувала йти у напрямку Черинг-Крос-роуд. Я — навзогін. На світлофорі я стояв за кілька кроків від неї. Потім ми пройшли Черинг-Крос-роуд і попрямували до Сохо. Я йшов за Кеті вузькими вулицями. Вона повернула праворуч, потім ліворуч, знову праворуч. Раптом зупинилася. Кеті стояла на розі Лексингтон-стрит. І чекала.

Отже, це було місце зустрічі. Вдале місце — у центрі, метушливе, непомітне. Я подумав і прослизнув у паб на розі. Присів за барну стійку, звідти через вікно було чудово видно Кеті на іншому боці дороги. Знуджений бармен зі скуйовдженою бородою подивився на мене.

— Слухаю вас.

— Келих пива. «Гіннес».

Він позіхнув і пішов на інший кінець бару, щоб налити пиво. Я не спускав очей з Кеті. Був упевнений, що вона не побачить мене крізь вікно, навіть якщо подивиться в цьому напрямку. Якоїсь миті Кеті й справді подивилася — просто на мене. Моє серце на мить зупинилось — мені здалося, що вона помітила мене, але ні, вона відвела погляд.

Минали хвилини, а Кеті досі чекала. Чекав і я. Повільно смакував своє пиво, спостерігаючи за нею. Він не поспішав, хай хто це був. Кеті це не сподобається. Вона не любить чекати, хоча сама постійно спізнюється. Я бачив, як вона дратувалася, супилася і перевіряла свій годинник.

І тоді я побачив, як чоловік переходив дорогу в напрямку Кеті. За кілька секунд він перейшов на той бік вулиці, я роздивився й оцінив його. Він був ставний, мав світле во­лос­ся до плечей — це здивувало мене, бо Кеті завжди казала, що їй подобаються чоловіки лише з темним волоссям і очима, як у мене; хіба що, звісно, це не була ще одна брехня.

Але чоловік прошов повз. Вона навіть на подивилася на нього. Невдовзі він зник з поля зору. Отже, це був не він. Цікаво, чи думали ми з Кеті про одне й те саме — що її обма­нули із зустріччю?

А потім вона широко розплющила очі й усміхнулася. Кеті помахала на той бік вулиці комусь, кого не було видно. «Нарешті, — подумав я. — Це він». Я витягнув шию, щоб побачити…

І, на мій подив, побачив блондинку приблизно тридцяти років у нестерпно короткій спідниці й на неймовірно високих підборах, яка скидалася на повію. Вона хитаючись підходила до Кеті. Я одразу ж її впізнав. Ніколь. Вони привіталися, обіймаючись і цілуючись. Потім пішли кудись, пліч-о-пліч, розмовляючи і сміючись. Отже, Кеті не брехала мені про зустріч із Ніколь.

У мене був шок: я мав би відчути величезне полегшення, що Кеті казала мені правду. Я мав бути вдячний. Але ж ні.

Я був розчарований.

 

28

 

— Отже, як тобі тут, Алісіє? Багато світла, еге ж? Тобі подобається?

Юрій з гордістю показував нову студію. Це була його ідея — зайняти кімнату поряд з «акваріумом», якою давно не користувалися, і я погодився: це здавалося кращим, ніж ділити кімнату арт-терапії з Ровеною. Враховуючи очевидну ворожість жінки, це створювало б складнощі. Тепер у Алісії буде власна кімната, де вона зможе малювати коли забажає, і ніхто їй не заважатиме.

Алісія роззирнулася. Її мольберт був розпакований і стояв біля вікна, де падало найбільше світла. На столі лежала відкрита коробка з фарбами. Алісія попрямувала до столу, і Юрій підморгнув мені. Він з ентузіазмом ставився до цього експерименту з малюванням, і я був вдячний йому за підтримку. Юрій — корисний союзник, адже він без сумніву уславився як найпопулярніший член персоналу, принаймні серед пацієнтів. Він кивнув мені і сказав:

— Щасти тобі, тепер уже сам.

Він пішов. Двері гучно зачинилися за ним, але, здавалося, Алісія не чула цього.

Вона перебувала у власному світі: схилившись над столом, роздивлялася свої фарби з ледь помітною усмішкою на обличчі. Вона брала колонкові пензлі 23 і гладила їх, наче це були тендітні квіти. Вона відкрила три тюбики фарби — берлінську лазур, індійський жовтий, червоний кадмій — і вишикувала їх на столі. Потім повернулася до