Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

я був такий роздратований? Алісія емоційно спокушала мене? Крістіан точно так думав, і я не сумнівався, що Діомед також підозрював це. Чи мали вони рацію?

Прислухавшись до своєї совісті, я впевнено відчув, що відповідь була «ні». Так, я хотів допомогти Алісії, але також був цілком здатний залишатись об’єктивним стосовно неї, бути пильним, обережним і триматися стійких меж.

Звісно, я помилявся. Вже було занадто пізно, хоча я і не зізнавався в цьому навіть собі.

Я зателефонував до галереї Жану-Феліксу. Запитав, що сталося з художніми матеріалами Алісії — її фарбами, пенз­лями і полотнами.

— Усе на складі?

Перш ніж він відповів, минула невелика пауза.

— Ну, взагалі-то ні… Всі її речі в мене.

— У вас?

— Так. Після суду я вичистив її студію і забрав усе путнє: ескізи, блокноти, її мольберт і фарби — я все це зберігаю для неї.

— Як мило з вашого боку.

— То ви пристали на мою пропозицію? Дозволите Алісії малювати?

— Так, — відповів я. — Побачимо, чи вийде з цього щось.

— О, щось обов’язково вийде. Ви в цьому пересвідчитесь. Я лише прошу вас дати мені подивитися на готові картини.

У його голосі почулась якась дивна нотка голоду. Раптом я уявив картини Алісії, що, сповиті, як немовлята, лежать у тому сховищі. Чи насправді він зберігав їх для неї? Чи просто не міг з ними розпрощатися?

— Чи могли б ви завезти матеріали до «Ґроу»? — запитав я. — Це зручно?

— О, я…

На мить він замислився. Я відчув його занепокоєння і вирішив прийти на допомогу.

— Або я можу сам забрати їх у вас, якщо так зручніше?

— Так, так, напевно, так буде краще, — відповів він.

Жан-Фелікс боявся приїздити сюди, боявся побачити Алісію. Чому? Що між ними сталося?

З чим він не хотів стикатися?

 

27

 

— О котрій ти зустрічаєшся з подругою? — запитав я.

— О сьомій. Після репетиції. — Кеті передала мені свою чашку кави. — Тео, якщо ти не можеш запам’ятати її імені, то я нагадаю: це Ніколь.

— Добре, — відповів я, позіхаючи.

Кеті суворо подивилася на мене.

— Знаєш, це трохи образливо, що ти не пам’ятаєш, — вона одна з моїх найближчих подруг. Ти ж був на її прощальній вечірці, чорт забирай.

— Звичайно, я пам’ятаю Ніколь. Просто забув її ім’я, ось і все.

Кеті закотила очі.

— Байдуже. Недотепа. Я пішла в душ, — сказала дружина і вийшла з кухні.

Я посміхнувся до себе.

О сьомій.

 

За чверть на сьому я йшов уздовж річки до репетиційної точки Кеті в Саут-Бенку.

Я сів на лавку навпроти будинку, відвернувшись від входу так, що Кеті мене одразу не помітить, якщо вийде раніше. Час від часу я озирався і дивився через плече. Але двері вперто лишалися зачиненими.

І тоді, о сьомій нуль п’ять, вони відчинилися. Почувся звук жвавої розмови і сміху, коли актори виходили з будинку. Вони розходилися гуртами по двоє чи троє. Кеті не було.

Я почекав ще п’ять хвилин. Десять. Потік людей припинився, і більше ніхто не виходив. Певно, я проґавив її. Мабуть, вона пішла раніше, ніж я прийшов. Хіба що її взагалі не було на репетиції?

Вона мені збрехала?

Я підвівся і попрямував до входу. Я мав упевнитись. Якщо вона досі була всередині і бачила мене, що тоді? Яке в мене виправдання, чому я тут? Прийшов зробити їй сюр­приз? Так, я скажу, що прийшов, щоб відвести її і «Ніколь» на вечерю. А Кеті ухилятиметься і брехатиме, вигороджуючись якимись дурнуватими виправданнями: «Ніколь захворіла, Ніколь скасувала зустріч», і тоді ми з Кеті вдвох проведемо незручний вечір. Ще один вечір довгого мовчання.

Я підійшов до входу. Вагаючись, схопився за іржаву зелену ручку і відчинив двері. Зайшов усередину.

На долівці був голий бетон. Пахло вогкістю. Репетиційна зала Кеті розміщувалася на четвертому поверсі — вона скаржилася,