Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Я поговорив з професором Діомедом — він погодився, і Ровена також… Тому вирішувати тобі, Алісіє, справді. Що ти думаєш?

Я чекав. Вона дивилася на мене.

І тоді зрештою я отримав те, чого хотів, чітко виражену реакцію, знак, який сказав мені, що я на правильному шляху.

Це був невеликий рух. Насправді крихітний. Утім, він багато про що говорив.

Алісія всміхнулася.

26

Їдальня була найтеплішим приміщенням у «Ґроу». Вздовж стін вишикувалися гарячі батареї, і найближчі до них лавки завжди займали першими. Ланч був найжвавішим прийомом їжі, бо персонал і пацієнти їли пліч-о-пліч. Підвищені голоси відвідувачів їдальні створювали какофонію шуму, що народжувався з неприємного хвилювання, коли всі пацієнти були одночасно в одному місці.

Дві веселі кухарки-карибки сміялись і гомоніли, подаючи картопляне пюре з сосисками, рибу зі смаженою картоплею, курку карі; усі страви пахли краще, ніж були на смак. Я обрав рибу зі смаженою картоплею, як менше лихо з трьох. Дорогою до свого місця я пройшов повз Еліф. Вона була в колі своєї банди — похмурої групи найважчих пацієнток. Коли я проминав її столик, вона скаржилася на їжу.

— Я не їстиму це лайно, — сказала Еліф, відштовхуючи свою тацю.

Пацієнтка, яка стояла праворуч від неї, підсунула тацю до себе, готуючись узяти її собі, але Еліф ударила її по ­голові.

— Жадібна сука! — закричала Еліф. — Віддай це!

Пацієнтки за столом грубо зареготали. Еліф забрала свою тарілку і почала їсти з відновленим задоволенням.

Я помітив, що Алісія сиділа сама в кінці зали. Вона наколола на виделку мізерний шматок риби, наче анорексична пташка, і совала його по тарілці, не беручи до рота. Я хотів підсісти до неї, але передумав. Можливо, якби вона підвела погляд і ми зустрілись очима, я підійшов би. Але вона дивилася вниз, ніби намагалася заховатися від оточуючих. Це було б втручанням у особистий простір, тому я сів у куточку за інший столик, недалеко від інших пацієнтів, і почав їсти. Відкусив шматок непропеченої риби, яка на смак була ніяка; хоча її підігріли, усере­дині вона була холодна. Я погоджувався з оцінкою Еліф. Уже збирався викинути рибу на смітник, коли хтось сів навпроти мене.

На мій подив, це був Крістіан.

— Не проти? — запитав він, кивнувши на лавку.

— Ні, а ти?

Крістіан не відповів. Він із зусиллям розминав тверду, як камінь, грудку рису.

— Я чув про твій план дозволити Алісії малювати, — сказав він із повним ротом.

— Бачу, новини швидко ширяться.

— У цьому місці — так. Твоя ідея?

Я завагався.

— Так, моя. Я подумав, це буде їй корисно.

Крістіан із сумнівом подивився на мене.

— Будь обережний, друже.

— Дякую за попередження. Не думаю, що це небез­печно.

— Я просто сказав. Пацієнтки з межовим розладом спокусливі. Саме це зараз і відбувається. Не певен, що ти повністю це усвідомлюєш.

— Вона не збирається мене спокушати, Крістіане.

Він засміявся.

— Гадаю, вона вже це зробила. Ти даєш їй саме те, чого вона хоче.

— Я даю їй те, що їй потрібно. У цьому різниця.

— Як ти знаєш, що їй потрібно? Ти надміру захопився її пізнанням. Це очевидно. Знаєш, пацієнт вона, а не ти.

Я подивився на свій годинник, намагаючись приховати гнів.

— Мушу йти, — сказав я і взяв свою тацю.

Я попрямував до виходу, але Крістіан гукнув мені вслід:

— Тео, вона повстане проти тебе. — Просто зачекай. І не кажи, що я не попереджав.

Я відчув роздратування. І решту дня це відчуття не полишало мене.

Після роботи я зайшов до невеличкої крамниці в кінці вули­ці, щоб купити сигарет. Запхав одну до рота, запалив і сильно затягнувся, ледве усвідомлюючи свої дії. Я думав про те, що сказав Крістіан. Машини мчали повз мене, а я все прокручував його слова в голові. «Пацієнтки з межовим розладом спокусливі», — чув я.

Це правда? Через це