Джон Апдайк - Іствікські відьми

«фольксваген», розфарбований психоделічними кольорами, на якому їздив їхній наркодилер. У найхолодніші дні вони стояли всередині й, поки їх не проганяв завідувач-холерик (що підробляв на півставки бухгалтером і обходився чотирма годинами сну), купкувалися в теплі збоку від фотоелемента вхідних дверей, біля автомата з жуйками «Ківаніс» та ще одного, який за п’ятак видавав жменю черствих фісташок у шкаралупках, пофарбованих у психоделічно рожевий колір. Вони, ці діти, були свого роду мучениками, як і міський п’яниця, у своїх баскетбольних кросівках і пальті без ґудзиків, що цмулив ожинову настоянку з паперового пакета, сидячи на лавці на площі Казмірчака, ризикуючи померти вночі від переохолодження; свого роду мучениками були й чоловіки та жінки, що квапились на свої перелюбні побачення, ризикуючи бути очорненими й дістати розлучення за цю свою дозу мотельного кохання, — всі жертвували зовнішнім світом задля внутрішнього, цим пріоритетом заявляючи, що все, що ззовні виглядає міцним і надійним, насправді є лише оманою, меншої важливості, ніж милосердний порив почуттів.

Народ у «Немо» — коп на чергуванні, поштар, що переводить дух, троє-четверо огрядних типів, які накопичували безробіття аж до весняного відродження будівництва й риболовлі, — з плином зими настільки роззнайомилися між собою і з офіціантками, що в них вичерпались навіть ритуальні ремарки про погоду та війну, і Ребекка записувала їхні замовлення, не кинувши й слова, наперед знаючи, що вони замовлять. Зукі Ружмон, більше не потребуючи пліток для своєї колонки «Очі й вуха Іствіка» у «Віснику», водила своїх клієнтів та перспективних покупців трохи поодаль, у більш охайну й жіночну атмосферу кав’ярні «Кава та випічка», між багетною майстернею, якою керували двоє педиків зі Стонінґтона, і магазином будматеріалів, яким керували, напозір, численні вірмени: щоразу тебе зустрічали різні вірмени, різних розмірів, але всі з розумними вологими очима й кучерявим волоссям, що, вилискуючи, спадало низько на лоб. Альма Сіфтон, господиня «Кави та випічки», починала свою справу в старому кафе морепродуктів, маючи лише кавоварку і два столики, за якими покупці, яким не хотілося мотатися плетивом сходів у «Немо», могли з’їсти тістечко й дати відпочинок ногам; затим додала більше столів, і туди з легкістю вписалося ще й меню сендвічів, здебільшого з намазками (яйце, шинка, курка). На друге літо Альмі довелось додати до «Кави» прибудову, вдвічі більшу за оригінальну споруду, і встановити гриль і мікрохвильову піч; ригалівка на кшталт «Немо» відходила в минуле.

Зукі обожнювала свою нову роботу: проникати в будинки людей, навіть на горища, в підвали, пральні й обхідні коридори, було ніби спати з чоловіками, послідовністю злегка відмінних смаків. Не існувало двох домівок із подібними стилями чи запахами. Енергійна метушня в будинки і з будинків і вгору-вниз сходами, постійне вітання і прощання з людьми, котрі й самі перебували в русі, і спекуляції всім цим апелювали до її пригодницького духу й кидали виклик її шарму. Згорблене сидіння над друкарською машинкою, цілісінький день вдихаючи сигаретний дим від інших людей, було нездоровим ділом. Вона записалася на вечірній курс у Вестерлі, успішно склала іспити й уже до березня отримала ліцензію на продаж нерухомості.

Джейн Смарт і надалі давала уроки, заміняла органістів у церквах Південного округу й займалася на віолончелі. Серед Бахових сюїт без акомпонементу були певні — Третя, з її чудовими бурре, Четверта, з її першою сторінкою октав і спадних третіх, що перетворюється на вируючий, невтішний протест, і майже неможлива Шоста, написана для інструмента з п’ятьма струнами, — в яких вона долала такти разом із самим Бахом, його розум точно граничив з її власним, його померла пристрасть, ще навіть менша за розвіяний попіл, розтягувала пальці й сповнювала тріумфом її мозкові частки, його настирливий сумнів у гармоніях ставав операцією її власної згубної душі. Тож ось воно — безсмертя, задля якого чоловіки зводили свої піраміди й приносили криваві жертви, ось воно — відродження старого, працьовитого лютеранського Kapellmeister і дружинойоба в нервовій системі незаміжньої жінки другої половини двадцятого сторіччя, що вже пережила свій розквіт. Ой небагато ж комфорту це приносить його костям. Однак його музика таки промовляла, у своєму синтаксисі варіацій і реприз, реприз і варіацій; механічні процедури, стиснені до форми певного духу, подув, що хвилює її стрімку математику, ніби ті кроки, які робить вітер по нерухомій, чорній воді. Це було причастя. Джейн нечасто бачила Неффів тепер, коли вони стали частиною кола, яке Бренда Парслі зібрала навколо себе, і почувалася б нескінченно самотньою, якби не збори в Дерріла Ван Горна.

Там, де колись їх було троє, а затим четверо, нині збиралося вже шестеро, а бувало й восьмеро, коли Фіделя з Ребеккою включали до забав — наприклад, до гри в контактний футбол, в який вони грали мішечком із квасолею в довгій, лункій вітальні, відсунувши вбік і зваливши попід картинами, ніби мотлох на горищі, гігантський вініловий гамбургер, обшиті шовком коробки «Брілло» і неонову веселку. Певне презирство до матеріального світу, ненажерливий апетит до нематеріальних душ не давав Ван Горну бути дбайливим власником своїх пожитків. Паркет підлоги в музичній залі, який він відшліфував і вкрив поліуретаном за значну суму, вже носив на собі численні отвори, продовбані ніжкою віолончелі Джейн Смарт. Стереосистему у ванній настільки часто заливали, що кожна пластинка відтворювалась із рипінням і потріскуванням. А що найприкріше — якимось незбагненним чином однієї ночі проколовся купол над тенісним кортом, і здутий брезент тепер незграбно валявся серед снігу й холоду, ніби шкіра забитого бронтозавра, очікуючи на прихід весни, бо Дерріл не бачив сенсу напружуватись і щось робити з ним, доки корт знову не можна буде використати як літній майданчик. В їхніх іграх у контактний футбол він завжди був одним з квотербеків, його короткозорі, налиті кров’ю очі крутилися, поки він відходив зробити пас, кутики його рота поцятковані піною зосередженості. Він знай вигукував: «Кишеня, кишеня!», вимагаючи закрити його, бажаючи, щоб, скажімо, Зукі з Александрою заблокували Ребекку із Дженні, які саме насувалися на нього, в той час як Фідель забігав для бомби, а Джейн Смарт забігала гачок. Жінки сміялися й потішалися з гри, неспроможні сприймати її серйозно. Кріс Ґебріел рухався кволо, як зневірений янгол, що помилково потрапив у це доросле дуріння. Однак він усе одно зазвичай приходив, так і не знайшовши друзів свого віку; маленькі містечка Америки, як правило, бідні на людей його віку: всі вони в коледжах, у збройних силах або ж починають кар’єру посеред спокус і труднощів великого міста. Дженніфер багато днів працювала з Ван Горном у його лабораторії, відмірюючи грами