Джон Апдайк - Іствікські відьми

апатію, це помітив навіть Джо Маріно, і це його нітило. Нудьга з дружиною — це частина суспільного договору, одначе нудьга з коханкою підриває чоловіка. Все, чого хотілося Александрі, — це опустити свої кості в гарячу тикову ванну, схилити голову на скуйовджений, кудлатий торс Ван Горна і слухати, як Тайні Тім виводить з програвача: «Під сонцем танцювати, під місяцем кохати, весело жити-поживати!»

— У Дерріла й так вистачає власних проблем, — сказала їй Зукі. — Міська влада ось-ось перекриє йому воду за несплату, а ще, я так собі припускаю, він найняв Дженні Ґебріел собі в асистентки.

— Ти так припускаєш?

— Ну, вона ж була лаборанткою в Чикаго, а зараз тут їй геть самотньо…

— Зукі, от любиш ти таким грішити. Ти, бува, не лукавиш?

— Я думала, що завинила їй дечим, та й вона справді виглядає страшенно симпатично й серйозно в тому білому пальтечку. Ми вчора ходили туди.

— То там була вечірка, а мені ніхто не сказав?

— Не те щоб вечірка. Ніхто не роздягався.

Треба тримати себе в руках, сказала собі Александра. Треба віднайти новий центр у житті.

— Це було менше години, чесно. Сталося саме по собі. Там ще був чоловік з водоканалу з судовою постановою, чи з чим вони там ходять. Не зміг знайти вентиль і погодився випити з нами, а ми всі приміряли його каску. Ти ж знаєш, тебе Дерріл любить найбільше.

— Це не правда. Я не така гарненька, як ти, і не роблю для нього тих речей, що робить Джейн.

— Але він любить такий тип жінок, як ти, — запевнила її Зукі. — Ви гарно виглядаєте разом. Сонце, мені треба йти. Я чула, ніби «Пірлі ріелті» шукають стажера, очікуючи весняного напливу.

— То будеш продавати нерухомість?

— Може, й доведеться. Треба ж щось робити, я ж бо витрачаю мільйони на ортодонта, хоч сама й не знаю чому; у Монті були прекрасні зуби, та й у мене непогані, тільки трішки неправильний прикус.

— Але ж хіба Мардж — як ти там казала про Бренду? — з нашого племені?

— Якщо дасть мені роботу, то так.

— А я гадала, Дерріл хоче, щоб ти написала роман.

— Дерріл хоче, Дерріл хоче, — сказала Зукі. — Якщо Дерріл сплатить мої рахунки, то отримає, що хоче.

Коли Зукі поклала слухавку, Александрі подумалось, що в тому, що деякий час видавалося ідеальним, з’явилися тріщини. Вона відстала від життя, вона це розуміє. Їй хотілося, щоб нічого ніколи не мінялося, чи то пак, завжди повторювалось таким, як і було доти, як природа. Те ж саме сплетіння отруйного плюща й дівочого винограду на розваленій стіні на краю заплави, та ж блискуча суміш мінералів у кругляках на дорозі. Які ж розкішні і страшенні ті кругляки! Лежать скрізь навколо нас уже мільярди років, не лише гладенько обточені століттями морських бурунів, а й щось збурилося й перемішалося в самій їхній матерії внаслідок підйому гір і хронічної ерозії, і не одного разу, а повторювалось доволі часто в обширному спадному конусі вічності, вкриті сніжними шапками гори колись вищились там, де нині пролягають заплави Род-Айленду та Нью-Джерсі, а океани плодили молюсків там, де нині здіймаються гори Рокі, в чиїх урвищах вмуровані скам’янілості трилобітів. Ще в дитинстві Александру зачаровували музеї зі своїми виставками мінералів, зімкненими кришталевими призмами, чий колір можна було б назвати вульгарним, не походили б вони з природи, — лепідоліт, хризоберил і турмалін зі своїми царськими назвами, всі відщерблені, як гігантські заморожені іскри в земляній маслобійці, ті ж самі гранітні оголення, що навколо нас, тільки рідкі, континенти вирують у базальті. Часом вона аж мліла, прикована до всіх цих поступових зрушень, її свідомість ставала, ніби плямка слюди. Її не відпускало відчуття, ніби вона не просто мчить всесвітом, але є і його партнеркою, неосяжна всередині, спроможна виділяти ліки з клекотливого зілля трав і думкою накликати шквали. Вона й те клекотіння були одним цілим.

Взимку, коли опадало листя, забуті ставки підсувалися ближче, скуті кригою й блискучі, крізь ліси, а вбране в літо міське світло зичливо бовваніло й заселяло новими тінями й світловими прямокутниками шпалери кімнат, у які її змушувало забрідати безжальне безсоння. Її сили найбільше завдавали їй страждань вночі. Клоунські обличчя, утворені нагромадженням півоній на її ситцевих портьєрах, придушували ці тіні й гналися за нею зі спальні. В будинку пульсував звук дихання її дітей і гудіння пічки. У місячному світлі, різким, упевненим жестом пухких рук, на тильних сторонах яких віднедавна почали проступати пігментні плями, вона наказувала буфетові з клену (а буфет колись належав бабусі Оззі) відсунутися на п’ять дюймів ліворуч; або ж веліла лампі з підставкою у формі китайської вази — її дріт бовтався й розхитувався в повітрі, як безглузде хвостове оперення лірохвоста, — помінятися місцями з латунним підсвічником з іншого краю вітальні. Однієї ночі її винятково роздратував собачий гавкіт в одному із сусідських дворів поза рядом верб на межі її двору; без зайвих роздумів вона наслала на собаку смерть. То був цуцик, не звиклий сидіти на прив’язі, і аж надто пізно вона подумала, що могла б просто розв’язати невидиму прив’язь, бо ж відьми, передовсім, є майстринями вузлів, aiguillette, якою вони викликають закоханість і союзи, безпліддя в жінок і худоби, імпотенцію в чоловіків і незадоволеність у шлюбі. Вузлами вони мучать невинних і переплутують майбутнє. Її діти знали того цуцика, тож наступного ранку наймолодша з них — крихітка Лінда — повернулася додому в сльозах. Власники вкрай обурились по тому, як ветеринар провів розтин. Він не виявив жодної отрути чи ознак хвороби. Це так і лишилося загадкою.

Зима йшла повним ходом. У проявочній кімнаті нічних завірюх творилися поштівки із зображеннями Нової Англії; ранкове світло фарбувало їх кольорами. Не зовсім рівні тротуари Док-стрит, устелені латками, виставляли на огляд візерунки зі слідів чобіт, начеб посмуговані брудні білі коржики. Туди-сюди гойдалася позубрена дикість зеленкуватих крижин, натискаючи на порослі бородами й мушлями сваї, на яких стояла суперетта «Бей». Новий, молодий редактор «Вісника», Тобі Берґман, послизнувся на замерзлій калюжі біля цирульні й зламав ногу. Крижаний корок на покрівельній дранці сувенірної крамниці «Дзявкучий лис», під час зимової відпустки власників на Сі-Айленді у Джорджії, завдяки капілярному ефекту просочив внутрішній бік фасадної стіни галонами води, зруйнувавши цілий статок у вигляді ляльок Реґґеді Енн[68] та декупажованих інвалідами виробів.

Місто взимку, позбавлене туристів, стало компактніше, ніби вогнище, що догоряє пізно вночі. Перед супереттою ошивалася значно зменшена банда підлітків, очікуючи на мікроавтобус