Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

— Якби ти знала, як же я тебе ненавиджу! — ледве не бризкаючи слиною кидає мені Артем здавалося б образливу фразу. 

Його рване дихання і пульсуючі жовна на ідеально поголених щоках краще за нього говорять про швидкий нервовий зрив.

Валяжно спираючись на дверцята, чоловік обдаровує мене важким поглядом, намагаючись зчитати мою реакцію на свої слова. Якщо Артем хотів вивести мене на емоції, спроба не вдалася. Він не відкрив мені Америку своїм зізнанням. Не шокував страшним фактом. Я давно про це й так знала. Його побої та неадекватну поведінку не можна назвати любов'ю чи турботою. Тільки ненависть. Величезна та незрозуміла ненависть.

— Це взаємно, любий, — не ховаючи очей, я промовляю впевнено, — якщо в тебе все, то поїхали додому, я втомилася.

Не хотілося цих суперечок, розборок, показних і нікому не потрібних. Хотілося прийняти душ і забутися міцним сном. Змучений організм нагадав мені про неспокійну ніч і непереборне бажання відпочити.

Але Артем з цього приводу мав свою думку.

— Ти втомилася? — чоловік на мить здивувався, ніби сумнівався в почутому. — О Господи, вона втомилася! — він схопився за скроні і, давлячись сміхом, почав театрально кричати. — Принцеса Мія втомилася! Від чого цікаво? Від потрахушок за моєю спиною? 

Громили з охорони за спиною чоловіка розгублено перекинулися поглядами, вдаючи, що не зрозуміли репліку господаря. Дехто зовсім відвернувся, боячись зустрітися очима з Артемом.

Чоловік нервово закрокував перед машиною, кричучи і звинувачуючи мене у всіх смертних гріхах. Збоку здавалося, що у нього синдром Туретта через неконтрольовані крики та помахи руками.

— Чого тобі не вистачало, тварюко? — знову з'явившись у дверях, гаркнув чоловік. — З жиру казилася? Чи не знала, чим зайнятися ще? Га? 

— Артеме, годі! — я різко обірвала його істеричний напад. — Заспокойся і сідай у машину. Не ганьбися ще більше!

Це було дуже безглуздо і самовпевнено втручатися в «концерт» чоловіка перед його вірними псами, але я більше не могла спокійно спостерігати за ним. Може, я збожеволіла відразу після пережитого і втратила почуття безпеки?

Чоловік блискавично завмер. Мабуть, не чекав від мене подібної відповіді. Він зробив кілька глибоких вдихів та видихів. Його вродливе обличчя перекосило від злості. Крила носа люто роздувалися, і я зрозуміла, що переборщила. Потрібно було мовчки вислухати його. Як раніше. 

— Бачив Бог, я тримався як міг! — не в собі від гніву заволав Артем. 

Він застрибнув на місце водія, і не давши мені часу одуматися, втиснув педаль газу в підлогу і рвонув з усіх сил геть. 

Мене вдавило в сидіння, дихання перехопило, а кров шаленим темпом почала бігати по венах. 

Ох, дарма я не стрималася у своїх висловлюваннях.

— Я для неї все робив! Тварюка! А вона писок від мене вернула! Бігала і трахалася з усілякими паскудами. Нікчема, — Артем безупинно сипав звинувачення, збільшуючи і так величезну швидкість автомобіля.

Що? Це Артем робив усе для мене? І як тільки язик у нього повертається таке говорити? 

Очі неприємно защипало. Мені хотілося висловити все, що я думаю про чоловіка. Про його турботу та кохання, які отримала за кілька років сімейного життя, але я мовчки проковтнула колючий клунок обурення. Не можна зараз огризатися і починати суперечку. Артем зовсім неадекватний. Нехай собі каже, головне — не сприймати близько до серця.

Чорний глянцевий позашляховик небезпечно ковзав по переповненій столичній вулиці. Будинки та рекламні білборди змішалися в одну швидкісну лінію. Чоловік, який страждав від зачепленого его, постукував пальцями по шкіряному керму і продовжував свою гнівну тираду.

Від страху я відкинула голову на підголівник і заплющила очі. Адреналін хвилями ходив по тілу, збурюючи мою уяву. Господи, нехай він заспокоїться. Бракувало ще ДТП із нашим смертельним наслідком. Я тільки відчула присмак свободи на кінчику язика, щоб невчасно й безглуздо померти.

— Після пологів тобі не жити, — глухо промовляє чоловік, і я розумію, що машина сповільнилася, — так і знай.

Ну, зовсім не здивував. Я і без нього знала, що зі мною буде, коли я народжу дитину.

Я розплющила очі, пильно вдивляючись у профіль Артема. Вродливий. Диявольськи вродливий чоловік. І такий виродок.

От як зовнішність буває оманлива. Хіба я могла подумати у вісімнадцять років, що коханий чоловік перетворить моє життя на суцільний жах? Моє наївне бажання жити «довго і щасливо» розбилося після його першого ляпаса. 

Як зараз пам'ятаю цей принизливий удар за те, що повечеряла без Артема. Виявляється, це неправильно. Зразкова дружина має голодувати, якщо чоловік не повернувся додому. Батьку не скаржилася, бо він мав схожий метод виховання дружини, моєї матері. І я сприймала такий сімейний сценарій як належне.

Того вечора я просто поплакала, вмилася і в наступні дні вже слухняно чекала на чоловіка з роботи. 

Далі були квіти та вибачення, обіцянки, що такого більше не повториться. Але все повторилося. Знову. І ще раз. І ще.

Багаторічна бездіяльність з мого боку зеленим світлом проклала шлях Артему до повного контролю наді мною.