Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 16.2.

До автомобіля Артем тягнув мене, міцно утримуючи за лікоть. Я ледве встигала за його впевненим розгонистим кроком. 

Доріжки репродуктивного центру, вимощені круглими каменями, не встигли висохнути після нічного дощу. Мої ноги ковзали по мокрому декоративному каменю з наміром втратити рівновагу в будь-який момент. Несміливо смикнула рукою, намагаючись звільнитися від чіпкого захвату, але чоловік лише посилив хватку. 

Охоронці гуськом пленталися попереду нас і вишикувалися біля автомобілів в очікуванні свого господаря. 

Нарешті Артем зволив відпустити мене, недбало відштовхуючи, але в останній момент з награним занепокоєнням допоміг мені притулитися до машини. Було видно, що він тримається з останніх сил перед страшним гнівним вибухом. Чоловік кипить невитраченою люттю, але безсило схиляє голову перед пунктами із заповіту.

Адже я вагітна. Вагітна… Це так незвично і так... боязко? Повторила подумки, намагаючись звикнути до нового статусу. Хоч і фіктивний, але надто багато емоцій він викликає. 

Сумно посміхнулася від свого становища. Дурний розіграш долі. Ніяк інакше. Не вийшло по-справжньому виносити дитину, тепер носитимуся з фальшивою вагітністю.

Підняла очі до похмурого неба, де сірим серпанком повільно танули хмари. Сонце, прикрашене блідою бахромою, ледве зігрівало нас слабкими променями. Але похмура погода, незважаючи на всі свої зусилля, не спромоглася зіпсувати мій настрій. 

Адже це не сон? Правда? І я можу впевнено викинути з голови запеклі думки про те, що мені після лікарського прийому кінець. Чоловік мені нічого не зробить, поки я «чекаю дитину». Мені не доведеться терпіти побої та нічліжки у сирому підвалі / садовій прибудові / або ще щось гірше. 

Боюся навіть уявити найстрашніший сценарій мого покарання від чоловіка, коли він дізнається правду, адже перед його фантазією програвав би будь-який досвідчений серійний маніяк. 

Ні, це все у минулому. Точно. Досить боятися і тремтіти в присутності чоловіка. Я виграла час. Ще пару днів і я втечу. Щось в будь-якому разі вигадаю та втечу.

Співучасником в особі лікаря я вже обзавелася, хоч і не дуже чесним шляхом. Але все ж таки, я впевнена, що Ольга Володимирівна не відмовить мені ще раз. Є кілька варіантів втечі з її допомогою. 

Тільки це вже згодом. Зараз — додому. Відпочину та з новими силами візьмуся за його докладне планування.

У кабінеті Артем сторопів, очманів, завмер або все вище перераховане разом. Хотілося як в анкеті вибрати потрібний варіант і підкреслити його, але на думку не спадало жодне відповідне слово, щоб правильно описати реакцію чоловіка на новину Ольги Володимирівни про мою вагітність. 

Він навіть забув про аналізи крові, які б стовідсотково довели протилежне. Але на той момент мій скрупульозний чоловік зовсім розгубився в кругообігу своїх відчуттів і випустив з уваги таке важливе питання. Вірю, що лікар зможе підробити і ці результати, надто сильно я її налякала розправою чоловіка.

— Про що задумалася, кохання моє? — звучить голос Артема, просочений металевими нотками.

«Він мені нічого не зробить», — нагадала собі ще раз подумки, вдивляючись у жахливу темряву в його очах.

— Думаю, як назвати малюка, — не приховуючи саркастичного тону, задоволено відповідаю. Не знаю, навіщо я граю з вогнем, але просто не можу пропустити нагоду вперше так відкрито зловтішатися над чоловіком. 

— Назви на честь батька, — отруйно випльовує Артем пошепки, — ім'я в нього універсальне — підійде і хлопчику, і дівчинці.

— Як скажеш, любий, — несміливо посміхаючись, намагаюся вгамувати тремор у голосі, — як скажеш.

Пам'ять гострим гарпуном мучила душу, безсовісно підкидаючи кадри недавніх подій. 

Все так навалилося...

І викрадення, і грабіжники, і повернення додому, і Ян... 

Він особливо. Нахабний, безпардонний, невихований... і... і... такий бажаний...

Я точно хвора. Не можна сумувати за людиною, яка використовувала мене у своїх корисливих цілях. Не можна згадувати його обійми, пестощі, дотики, як тільки заплющу очі. Мабуть, тільки цього достатньо для постановки на облік психіатра. Ну і нехай. За цей тиждень я відчула, що означає жити та бути коханою. Нехай навіть обманом.

Чоловік не з першого разу вибиває із пачки цигарку. Тихо чортихаючись і проклинаючи всіх і все, він нервово втягує дим, приглушуючи свою злість нікотиновою отрутою. 

Охоронці синхронно переглянулися між собою, не знаючи, як реагувати на поведінку Артема. Точно як пси. Дресовані та безвільні пси, які без дозволу свого господаря не зроблять нічого зайвого. 

— Сідай в машину.

Короткий наказ від чоловіка, і я не наважуюсь йому суперечити. Без затримки плюхаюся на переднє сидіння, втомлено простягаючи ноги. Як же добре...

На мить всепоглинаюче почуття ейфорії затопило моє нутро. Серце перестало битися тривожними очікуваннями. Дихати стало дуже легко і вільно. Десь далеко, на задвірках свідомості внутрішній голос кричав: «Вийшло. Божечку, все вийшло. Я спромоглася надурити чоловіка. Тепер справа за малим».

Артем повільно відкриває дверцята автомобіля, перериваючи мою насолоду моментом. Він не поспішає сідати, принагідно впускаючи вологе повітря в салон. У тон погоді, обличчя чоловіка віддає похмурістю та прохолодою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍