Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і навчена відьма

то тут, то там на пагорбах уже ставили лавки й навіть альтанки. Освоюючись на місцевості, Чечель встиг зігнати з намоленого місця молоду парочку, котра старанно уникала свідків своїх амурних ігрищ.

Лавро лишився біля коляски, Граков пристав на Платонову пропозицію прогулятися. Вони заглибилися, теревенячи по дорозі ні про що, і нарешті вийшли на невеличку галявину. З одного боку — густий зелений верболіз, із другого — став, у гладенькій воді якого відбивався місячний серпик.

— Ще трохи, і я подумаю — ви заманюєте мене, аби вбити й прикопати, — мовив Граков, роззирнувшись довкола.

— Хіба я схожий на вбивцю? Насправді, Павле Павловичу, я тепер перестраховуюся. Знаєте приказку про налякану ворону, котра кущів боїться? Отож. Підозрюю, вам самому не хочеться, аби вас, шановану в Полтаві людину, випадково побачили в компанії сумнівної особи.

— Годі вам, Платоне Яковичу, — поблажливо реготнув підрядник. — Не набивайте собі ціну. Нікого в Полтаві не цікавить, з ким я проводжу час.

— Тим не менше конспіруюся. Пробачте мені набуту роками звичку. Спершу поліцейська робота й потреба не афішувати контакти. Тепер от життя в статусі неблагонадійної персони.

— Я все розумію. Вже навіть цікаво. Слухаю вас. Сподіваюсь, чимось та й зацікавите.

Чечель зняв капелюха. Провів долонею по жорсткому йоржику — волосся відростало.

— Гаразд, ви праві. До справ. — Капелюх повернувся на голову. — Павле Павловичу, ви не просили, але натякнули: можу звертатися до вас у разі потреби. Якщо матиму певні труднощі чи не обійдуся без допомоги. Не забули?

— Не пригадую, — чесно зізнався Граков. — Утім, нічого не маю проти, аби допомогти вам. Якщо, звісно, це в моїх силах.

— Не лише в силах. У ваших інтересах.

— Цікаво. Ви знаєте про мої інтереси?

— Проти власної волі, та все ж утаємничений у справи, пов’язані з маєтком Соколовських. Пані Лизавета Щетініна, єдина спадкоємиця, готова продати його після того, як знайдуть і покарають убивцю її молодшої сестри Олесі.

— Здається, там усе скінчилося. Газети щось писали, небагато. Хіба вбивця не потонув у болоті?

— У болоті потонув злочинець, який труїв худобу в економії Недільського. Він був спільником убивці. Його давнім другом, ще й вдячним по життю. Наклав на себе руки в мене на очах, аби тільки не мати спокуси виказати, зрадити товариша.

Граков байдуже знизав плечима.

— Поліцейське слідство ніби іншої думки. Охоче послухаю вас на дозвіллі, Платоне Яковичу. Та загалом маєток Соколовських мене вже не цікавить. І якщо ви зараз хочете почати торги за дорученням пані Щетініної, не гайте час.

— Тобто ви виходите з гри?

— Так. Нехай пан Булатний тішиться. До речі, можете йти з цим до нього. Данило Іванович не пошкодує комісійних.

— І вам уже не потрібна дача в Соколівці? Надибали інше підходяще для відпочинку місце?

— Пане Чечель, розмова заходить на дивне коло. Пощо вам перейматися моєю дачею? — Усе це починало дратувати Гракова.

— Шкода. — У Платоновому голосі чувся смуток. — Шкода, дуже шкода. Я мав надію допомогти вам, аби ви навзаєм допомогли мені.

— Не бачу перешкод і взаємного зв’язку. Ми ніби домовилися: на мою допомогу можете розраховувати без того, аби придатися чимось мені. Повторюся лише: якщо в моїх силах.

— Лизавета Степанівна ангажувала мене провести власне слідство. Пані Щетініна не надто вірить поліції.

— Чомусь це мене не дивує. Маю на увазі, залучення до справи вас. Поліції в наш час мало хто вірить. Яка моя роль?

— Я вирахував убивцю. Справжнього.

— Та зрозумів із ваших натяків, Платоне Яковичу. Вже мав нагоду переконатися — ви меткий чоловік, знаєтеся на подібних справах. Далі?

— А далі я хотів би передати вбивцю поліції. Разом із доказами, — просто відповів Чечель. — Проте мене з моєю репутацією його превосходительство пан Додін Мирон Ілліч навряд захоче слухати. І напевне не сприйме серйозно. Тож вирішив спробувати заручитися вашою підтримкою. Павло Павлович Граков — поважна, шанована особа в Полтаві. На короткій нозі з міським головою, депутат міської думи, благодійник, попечитель лікарні.

— Ви перебільшуєте мій вплив. Хоча лестощі приємні, чорт забирай.

— Додін послухає вас, — правив своє Чечель. — До вас більше довіри. Звідки у вас надані йому докази — не питатиме. Важливіше скористатися плодами чужої роботи й прославитися. Ще й показати підлеглим, як треба працювати.

— Можливо, — погодився Граков після короткої паузи. — Проте досі не розумію, чому ваш вибір упав на мене. Чому саме мені ви довіряєте місію допомогти правосуддю.

— Дуже просто, Павле Павловичу. Вбивця — наближена до вас особа. Ваш прикажчик, Лавро Сулима.

У тиші щось хлюпнуло — може, риби чи жаби колобродили в ставі.

Вітерець шелестів вербовими гілками.

— Ви при своєму розумі, пане Чечель?

— Я завжди при своєму розумі, — відрізав Платон. — Не мав жодного сумніву, ви не вірите мені. Та маю докази. Певен, вони вас переконають.

— Сулима — моя довірена особа. Ви встигли переконатися, Лаврові можна доручити будь-яку небезпечну місію. Він не так давно виручив вас, зіграв важливу роль, допоміг розв’язати складну задачку. І зараз ви називаєте його вбивцею Олесі Соколовської. Абсурд.

— Більше скажу, — мовив Чечель. — На совісті вашого Лавра також смерть Панаса Кругляка. І щонайменше ще однієї особи. Ви знали про його гріхи, коли брали до себе на службу. Хіба ні?

— Розмову завершено. — Граков повернувся з наміром іти геть.

— Невже вам не цікаво, звідки я все взяв?

Підрядник зупинився, повернувся назад.

— А знаєте що? Послухаю вас справді — з цікавості.

— Хай так і буде. Почну від самого початку.

Чечель витягнув із внутрішньої кишені піджака складений у кілька разів цупкий аркуш. Розгорнув, повернув до Гракова. Місячна ніч дозволяла роздивитися зображення.

— Пізнаєте? Не фотографічний портрет. Малюнок. До того ж тут на ньому — бутафорська чалма, вуса, борідка клинцем. Смертельний номер. Метальник ножів, єдиний учень індійського факіра. Але це він, Лавро Сулима. Як повернувся з японської війни, вирішив попроситися до цирку. Де він навчився вправно кидати ножі, ще й із зав’язаними очима, — хтозна. Популярний був атракціон. Молода жінка стоїть спиною до широкої дошки, розведені руки прив’язані міцно, як розіп’яті. Факір кидає один за одним десять ножів. По п’ять із кожного боку асистентки. Два останні — уже наосліп. Зазвичай кажуть: є дар від Бога.