Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і навчена відьма

що треба, і підуть.

— Ти зовсім тю-тю? — Марія постукала себе зігнутим пальцем по лобі. — Матінці після всього зовсім погано. Її насилу приспали. Краплі не діяли, лікар змушений був зробити укол, а з її серцем... — Вона штовхнула Олександра в груди. — Матінка дала тобі зрозуміти своє... наше ставлення до пана Чечеля.

— Платон Якович не має жодного стосунку до татової загибелі.

— Можливо. Але матінці боляче бачити саме його. Тим більше — в нас удома, де щойно, Сашо, щойно поминали твого батька! — Дівчина піднесла голос. — А пан Чечель, якого просили піти, має нахабство не просто повертатися, ще й притяг із собою невідомо кого! З фотоапаратом!

Олександр приклав палець до губ.

— Тс-с-с. Сама не хочеш матінку розбуркати. Вони зроблять, що треба, і ніколи більше сюди не повернуться.

— Панові Чечелю нічого не треба робити в нашому домі. — Голос стишила, та говорила твердо.

Фотограф крутив головою, явно намірившись дати драла.

— Чекайте. — Платон виступив наперед. — Маріє Панасівно, я жодним чином не хочу образити вас чи вашу родину. Тим більше — у такий сумний, скорботний день. Я попросив вашого брата про послугу. Вона здається дивною й дуже дрібна. Мені хотілося б мати щось на пам’ять про Панаса Пилиповича. Знайомство з ним справило на мене сильне враження, а я, мосьпані, людина цинічна. Як усі поліцейські, навіть колишні. Брати нічого звідси не маю права. Вихід — попросити фото робочого кабінету вашого тата. Ось чому я привів майстра. — Він кивнув на пелехатого.

Марія зиркнула на Чечеля, мов на хворого. Такий самий погляд кинула на Олександра.

— Люди добрі, ви при своєму розумі?

— Машо... — Брат знову поклав їй руку на плече. — Не бачу в тому нічого образливого для татусевої пам’яті. У Платона Яковича склалося своє враження від знайомства й спілкування з ним. Багато часу то не забере.

Дівчина вочевидь хотіла знайти ще якісь обурені слова. Та враз махнула рукою, протягнула втомлено:

— Робіть, що хочете. Тільки швидко. І, Сашо, більше не приводь до нас пана колишнього поліцейського.

Вона пішла у кімнату до менших, щільно причинила за собою двері, відділившись від зовнішнього світу, лишившись із дітьми та горем.

— Дякую. — Чечель потиснув хлопцеві руку.

— Ви обіцяли потім усе пояснити, — нагадав Олександр.

— Я обіцяв вам навіть більше — знатимете першим усе, про що дізнаюсь я.

У кабінеті Платон дав пелехатому вказівку. Якщо той здивувався — не виказав себе нічим. Заховався під чорну шмату, вставив пластину, налаштував апарат, навів фокус на потрібну ділянку карти.

— Пташка вилетить, — сказав невідомо до кого.

Спалахнув магній.

Рука зняла кришку з об’єктива, зробила коло, поставила назад.

— Усе? — перепитав.

— Чудово, — кивнув Платон.

Фотографію отримав за кілька годин.

Могло почекати, все одно вечоріло й до ранку навряд пощастить просунутися далі. Але Чечель затявся, навіть доплатив фотографові за швидкість. Пелехатий уже заспокоївся, навіть запитав, чи не треба панові зняти щось іще. Чечель відповів обтічно, аби не розчаровувати фотографа. Тільки попросив не ляпати язиком, на що той щиро здивувався: тю, а кого така історія зацікавить. Його вже кілька разів просили фотографувати небіжчиків у трунах, для сімейних альбомів, тож забаганка з якоюсь там картою Полтавської губернії навряд здивує чи є оригінальною.

На тому розійшлися.

Спав Платон погано, крутився й пошкодував, що не замовив у номер коньяку.

Насилу дочекався ранку, розпитав у знайомої покоївки дорогу до будинку, де розташувалися «Полтавські відомості».

Редактора Іваненка довелося чекати з півгодини.

Побачивши Чечеля, той не виявив особливої радості, та все ж ввічливо запросив до кабінету.

— Невгамовний ви, — промовив. — Давно б уже поїхали. А вам у Полтаві медом намазано.

— Еге, медом. Соколівським, — вирвалося в Платона.

— До чого тут? — Редактор глянув підозріло. — Б’юся об заклад, ви щось задумали. І навряд приємне, знову гармидер почнеться. Ми до спокою звикли, пане Чечель.

— Не маю наміру його порушувати. — Платон витягнув із кишені фотокартку. — Дмитре Олексійовичу, у мене в місті мало знайомих газетярів. А ваша компетентність поза сумнівом. Напевне знаєте чи бодай зрозумієте, що тут до чого.

Іваненко взяв картку обережно, наче боявся обпектися.

Глянув на Чечеля.

Потім підніс зображення ближче до очей. Наморщив лоба, зсунув брови, віддаючись процесу думання. Нарешті зморшки розпрямилися, брови сіпнулися догори.

— Не одразу, але дотумкав. Дуже просто все.

— Для вас?

— Не для вас — так точно! — Редактор реготнув. — Місцеві, котрі втаємничені в прожекти державного значення, усе знають і розкажуть.

— Я гість.

— Залізниця.

До Чечеля дійшло не одразу.

А щойно дійшло — осяяло миттю. Про всяк випадок, аби переконатися в правильності здогаду, перепитав:

— Залізниця? Там, де намальовано позначки, вона будується?

— У планах, — підтвердив Іваненко, повертаючи фотокартку.

Чечель взяв, заховав назад у кишеню.

Думки літали далеко.

Нарешті він мав при собі мотив убивства Олесі Соколовської.

Розділ 25

Зрада при світлі місяця

Полтава, Монастирська гора

олодне дощове літо остаточно попрощалося за три дні.

Тепер вечори стали теплими, ночі — задушними. Полтавці, ще тиждень тому незадоволені незвичною для липня погодою, тепер бурчали: уночі спати неможливо, доводиться відчиняти вікна, запускати комарів. Погода ніколи не могла догодити всім.

Але лісок на Монастирській горі тішив свіжістю. З різних боків його розтинали артерії тонких струмків, їхній дзюркіт заспокоював, а вода наповнювала повітря свіжістю й приємною прохолодою. Хоча підрядник Граков чувся незатишно, на що одразу поскаржився Чечелю.

— Ви справді не могли знайти для нашої зустрічі інше місце? Затишніше.

— Здається, тут досить затишно. Ставки під тихими вербами...

— Ніколи б не розгледів у вас романтика. Тут вогко. А в мене суглоби болять. Кілька останніх років лікуюся грязями. І все одно... — Граков повів плечем, скривився. — Та ви не були б собою, Платоне Яковичу, аби не влаштували нашу зустріч у такій потаємній обстановці. Лишається зрозуміти мету.

Чечель запросив не особисто. Передав листа в контору через свого приятеля Лавра Сулиму. Не здивувався, побачивши його на передку Гракового екіпажа. Хазяїн напевне взяв би з собою довірену особу. Коляска під’їхала до лісистої місцевості з того боку, звідки на гору вела широка стежка, — люди облюбували гору як місце прогулянок,