Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          Ми допили каву і я пішла в кімнату одягатись. Потрібно було поспішити, адже до початку першої пари залишилось не так вже багато часу.

          Звідси до університету було довше добиратись, аніж з гуртожитку. Зазвичай дорога займала тридцять хвилин.

          Сьогоднішній ранок видався морозним. Повітря було кришталево чисте й свіже, і неймовірно холодне. Пара, яку я видихала, окутувала густим туманом. Вдихати його було важко. Тому я намагалися дихати крізь шарф, щоб знову не застудитись.

          Навчальний день пролетів так швидко, що я навіть здивувалася. Ще ні разу такого не було. Переважно, остання пара здавалась для мене вічністю.

          - Мені потрібно забрати деякі речі з гуртожитку. – сказала я Леону, сідаючи ввечері в його БМВ. Я поцілувала його в знак вітання.

          - Немає проблем! – сказав Леон і скерував машину в сторону нашого дому.

          - Але ж ми їдемо в протилежний бік! – здивовано вигукнула я, не розуміючи, що відбувається.

          - Я тут подумав. – промовив Леон і перевів погляд з дороги на мене. Його вуста всміхалися. -  Що тобі варто починати потрохи звикати до свого кроссовера. Тож зараз поміняємо авто і ти відвезеш нас до гуртожитку.

          Я здивовано дивилась на нього і мовчки кліпала очима. Він посміхався.

          - Гаразд. – повільно й не дуже впевнено промовила я. Це було цілком несподівано для мене.

          Леонід припаркував свій джип біля будинку і ми пересіли в чорний «JUKE». Я трохи нервувала, керуючи автомобілем. Але Леонова підтримка й підказки допомагали мені тримати все під контролем. Без пригод ми добрались до гуртожитку. Я заглушила двигун і полегшено видихнула. Пишаючись собою, я посміхнулася.

          - Діанко, сонечко, ти прекрасно впоралась! – радісно промовив Леон і пригорнув мене до себе. – Я вірив, що в тебе все вийде!

          - Було трошки страшнувато. – призналася я. – Дякую за підтримку. Піднімешся зі мною?

          - Ні, маю деякі справи. – відповів Леон. – Йди, побудь з дівчатами. Подзвониш, коли збереш речі. Я приїду за тобою.

          - Гаразд. – погодилась я. Мені насправді хотілося провести трохи часу з подругами.

          - Дозволиш взяти твоє авто? – весело спитав він мене.

          - Думаю, я можу довірити тобі свою лапочку. – сказала я, сміючись.

          Наталка і Маша мовчки лежали кожна на своєму ліжку і клацали в телефонах. Побачивши мене, їхні обличчя звеселились і обидві радісно вигукнули: «Діанка!»

          - Привіт, дівчатка! – з посмішкою на вустах, привіталась я.

          - Привіт! Вечеряти будеш? – спиталась Наталка. – В нас сьогодні макарони з сосисками.

          - Ясно, що буду! – погодилась я. – Ви вже повечеряли? – Я зняла пальто і поклала його на своє ліжко.

          - Щойно. – відповіла Наталка. – От повлягалися, абис жирок на пузі зав’язавсі. – сказала вона і розсміялася.

          - А ти чого так довго? – поцікавилась Машка.

          - Звикала їхати за кермом. – сказала я і наколола кусок сосиски на вилку. – Мені Леон вчора машину подарував.

          - Офігіти! – Машка зробила такі очі, наче щойно побачила прибульця.

          - Та йди ти! – голосно крикнула Наталка. – Реально?

          Я ствердно кивнула, нічого не кажучи, оскільки саме в цей час дожовувала макарони.

          Дівчата перезирнулись між собою і здивовано витріщились на мене.

          - Оце капець! – вражено сказала Наталка. – А файна машина?

          - Угу. Джип. – коротко відповіла я. – Дівчата, маю ще новину для вас.

          - Якщо ти зараз скажеш, що він тобі запропонував вийти за нього заміж – я зомлію. – сказала Машка і сіла на стілець біля мене.

          Я розсміялася.

          - Ти майже вгадала. – промовила я. – Я переїжджаю до нього.

          - Блін, це зовсім не радісна новина. – сказала Наталка. Було помітно, що вона засмутилася.

          - Дівчата, не сумуйте. – Я подивилась на них. – Деколи я буду ночувати тут. Як же ж я без вас?