Фред Унгер - Заборонена кімната

читає її; щось говорить з-за краєчка, не розумію жодного слова, до того ж заважають шарварок і гармидер у вестибюлі.

Дама, що сидить поруч з Цахойсом, розуміє його. Вона хитає головою. Теж гортає газету, і я бачу нігті, пофарбовані у криваво-червоний колір, срібні браслети на руках, вкритих матовим загаром, — і швиденько ховаюся за пальмою. Клер і Цахойс? Дуже цікаво!

Беру в посильного вечірню газету, розгортаю її і роблю в ній дірочку. Спосіб, правда, не новий, але надійний. До того ж, безсумнівно зручний.

Цахойс щось промовляє, Клер гортає газету і презирливо кривить куточки рота. Навпроти них сидить якийсь пан з блідим, опухлим обличчям, ссе сигару та надписує поштові листівки з видами Парижа. Значить, також німець.

Повіка сердито тіпається. Авторучка виписує на газетному полі цифри. Клер розглядає карикатуру і глузливо кривить губи. Авторучка виписує під верхньою цифрою таку ж саму, додає її до верхньої. Пальці з кривавими нігтями перегортають сторінку.

Кілька секунд Цахойс дивиться на опухлого, потім множить суму на два. Клер піднімає три пальці, вдаючи, ніби роздивляється лак на нігтях. Цахойс вбирає велику порцію повітря, зітхає і киває.

Звідкись долинає музика. Телефонні дзвінки. Гамір.

Клер підводиться, бере газету і йде. Цахойс залишається. Опухлий відсовує поштові листівки убік, витягує з кишені чекову книжку і заповнює верхній аркушик. Обережно відриває його, засовує під поштові листівки так глибоко, що можна бачити лише верхній краєчок. Позіхає.

Тримаючи перед собою газету, стою за пальмою і чекаю. Цахойс вивчає передову статтю і також чекає. Ніхто не звертає на нас уваги.

Минає кілька хвилин.

Раптом знову повертається Клер, сідає, гортає газету, не дивлячись ні на Цахойса, ні на опухлого. Переношу вагу свого тіла на іншу ногу. Мене кортить піти. Але не йду. Щось тут не так, і мені дуже хочеться знати, що буде далі.

Та ось Клер згортає газету і кидає її на стіл; газета ковзає по столу і зупиняється перед опухлим. Той ссе сигару і з нудьгою на пиці розглядає фотографію на першій сторінці. Потім підсовує газету, розгортає її. Тим часом його сигара напевно загасла. Він витягує з кишені запальничку і починає клацати нею. І Клер видобула свою пудреницю, заходилася пудрити носика, при цьому спостерігає у дзеркальце, що робиться в неї за спиною. Увагу Цахойса поділено поміж передовою статтею, обертовими дверима та бюро адміністратора. На людину, що стоїть за пальмою, прикривши лице «Фігаро», вони не дивляться.

Опухлий все гортає газету. При цьому в нього знову згасла сигара. З'являється запальничка. Клацає, ссе сигару, гортає газету. Те ж саме повторюється ще раз. Цахойс позіхає і починає читати передову вдруге. Нічого дивного, адже деякі статті треба прочитати двічі, перше ніж зрозумієш їхній зміст.

Клер уже підмальовує брови, а опухлий перегортає газету і клацає запальничкою. Відступаю трохи вбік і обережно підводжу голову. Бачу, що серед сторінок газети закладено щось біле. Бланк. Зверху золотий штамп: «Рекламне агентство «Шнайдер». Запальничка спалахує і знову гасне. А той все гортає газету. І так воно все виходить просто, аж дивно. Клер продає свої ідеали, опухлий фотографує, і ніхто цього не помічає. Чому? Бо ми звикли до старих, традиційних поглядів на шпигунство: ним звичайно займаються в темних кутках. Зліпки з ключів, гумові підбори, крики сови. Опівнічна романтика. Проте ніхто з тих, що проходять повз це тріо, і не підозрює, що тут, просто на очах у всіх, у яскраво освітленому вестибюлі готелю, використовуючи самотність, яку створює натовп, продають інформацію та знімають фотокопії з угод; всі дивляться на це тріо байдуже, щоб за хвилину забути про них.

Опухлий скінчив свою справу. З тим самим виразом нудьги на обличчі кидає газету на середину стола, збирає поштові листівки і ховає їх у кишеню. Чека серед них вже немає. Клер клацає пудреницею, кладе її на газету. Потім забирає і те, й інше, іде. Опухлий теж. Цахойс залишається сидіти.

Крок за кроком я відступаю, щоб сховатися за стендом з рекламними проспектами, але раптом Цахойс підводиться і впевнено крокує до мене.

— Стійте! — сичить він. — Я хочу з вами побалакати.

— Але ж я не хочу цього.

— Погляньте-но! — Павучий палець показує кудись. Я дивлюся туди, бачу велике настінне дзеркало. А в ньому стіл, на якому й досі лежить газета, розгорнута на передовиці. — Хто послав вас сюди? Фассбендер? Сметс?

— Уден, — кажу.

Він дивується. Але раптом розуміє. Повіка за скельцем тріпотить.

— Ідіот! — каже він. — Жовторотий ідіот. — Хапає мене за руку. — Пішли вип'ємо мартіні!

Намагаюся випручати руку, але вона немовби у залізних лещатах.

— Зайве, докторе. Можна сховатися за газетою, проте газета ніколи не замінює власних думок. — Покахикав. — Ви надто багато бачили. На жаль. Я міг би цьому перешкодити, але не хотів лякати мадемуазель Клер. Вона дещо вразлива.

— Надто вразлива! — зауважую я, торкаючись підборіддя, усе ще заліпленого пластиром.

— Знаю. І це до деякої міри ускладнює справу. — Залізні лещата стають сталевими. — Ходімо!

Бар.

Пляшки, стільці, лампи вохряного кольору. Червоне дерево та хром.

— Я міг би зробити все дуже просто, — каже Цахойс, потягуючи мартіні через соломинку. — Або exitus, тобто смерть, або невеличка інформація для вашого дядечка: візит до мене, детективні спроби… Гадаю, цього було б досить.

Я дивлюся на довгоногу дівчину у золотавих сандалетах, що крокує баром немов на ходулях.

— Exitus — це ж примітивно…

Він тільки осміхається.

— А мій дядько однаково все знає. Ото вчора зчинив галас! Та як воно не дивно, але, незважаючи на це, мене збираються просунути вверх на кілька щаблинок.

Осмішка зникає.

— Це ви серйозно?