Фред Унгер - Заборонена кімната

Притискаю долоні до підвіконня, ніби цей мертвий шматок деревини може стати мені підтримкою — враз завмираю: пальці торкаються якогось дрота. Обмацую його і наштовхуюсь на невеличкий, плаский та довгастий предмет. Метал. Мембрана. Ясна річ.

Хтось стукає у двері.

— Хто?

— Можна до вас?

Голос шефа. Навіщо я відгукнувся?

— Будь ласка, — буркаю невдоволено.

За спиною спалахує світло. Я опускаю гардину і обертаюся: світло засліплює мене.

— Знову заощаджуєте електроенергію? — жартує шеф.

Похмуро дивлюся на нього.

— Не в гуморі?

— Щось голова болить, — брешу я.

Розгулює по кімнаті, крутить ручку радіоприймача, роздивляється картини, піднімає і знову ставить на місце телефон, висуває шухляди письмового столу, відчиняє двері ванної, винюхує і там.

— Ви щось шукаєте? — питаю роздратовано.

— Нам потрібно ще поговорити відносно цієї угоди, — кидає він через плече. — Поразки, що її сьогодні завдав нам Ноель, вибачити не можна. Він в мене ще пожалкує! Вам нічого не спало на думку? Як будемо діяти?

— Є ідея. Однак…

— Хвилинку! — наказує він. Витягує складаний ніж і перерізує дріт. — Ось так! — задоволено констатує, — тепер це нас не дратуватиме.

— Що саме?

— Ось! — Він кидає мені маленький, плаский та довгастий предмет. Мікрофон. — У моїй кімнаті, — додає, — вони сховали цю штуку в лампі.

Я зважую мікрофон на долоні.

— Чудова робота! — кажу схвально. — Такого я не чекав від «Каталану».

Він пирхає.

— Я теж. Але від Ноеля можна чекати чого завгодно. Якщо він сам замовив для нас номери, то зробив це не тільки заради ввічливості. Знаєте, хто мешкав до нас у цих кімнатах? Мосьє Друа!

Шеф сідає на письмовий стіл, підтягує коліна і спирається на них підборіддям.

— Іноді, Тердонк, мене просто нудить від усього. Повірте. Краще б побувати десь удвох, розважитися. А може і разом з Ноелем… Та годі! Давайте, що воно там за ідея, яка допоможе покласти наших побратимів на обидві лопатки?

— Одначе не задурно.

Він вражений. Потім криво всміхається.

— Хіба прогулянки до Парижа не досить?

— Ні.

— Чого ж іще?

— Є одна дівчина, — кажу, — про яку ми вже чимало розмовляли.

Тепер Фассбендер збагнув.

— Ви мені набридли з вашою Поллі, Тердонк, — бурчить він.

Притискаю долоні до підвіконня.

— По-перше, — кажу, — я для вас поки що «пан доктор Тердонк». По-друге, не люблю, коли мені брешуть. Поллі ніколи вам не казала, що не хоче більше мене бачити.

— В усякому разі я так її зрозумів, — не моргнувши й оком, заявляє він. — Але це не міняє справи. Панна Уден більше вас не цікавить.

— Цікавить. Навіть більше, ніж ви гадаєте. Принаймні більше, ніж ваша угода.

— Ага! — каже він, злізає зі столу і стає переді мною. — Отже, невеличкий шантаж?

Мовчки дивимося один на одного.

— Гаразд! — зрештою гарчить він. — Кажіть ваші умови.

— По-перше, — відповідаю, — фірма «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» негайно та найсерйознішим чином візьметься за справу Удена. Без зайвих красивих слів, Поллі вони не допоможуть.

— Згода, — нудно протягує шеф. — А по-друге?

— По-друге, доктор Фассбендер-молодший дасть Поллі спокій.

Він вагається. Раптом зле всміхається.

— Теж згодний. Іще щось?

— Цього досить.

Шеф оглядає мене з голови до ніг.

— Ви змінюєте свої погляди, Тердонк! Цікаво, хто вас навчив? У всякому разі не ми.

Витягує з кишені угоду і кидає її на стіл. Дивиться на мене ущипливо.

— Що вас там, приклеїли?

— Та ні, — кажу миролюбно, знімаючи руки з підвіконня та з мікрофона.

— То йдіть сюди! — наказує він. — Врешті-решт я хочу вислухати вашу ідею.

Підходжу до столу, тицяю пальцем в один параграф, потім в інший. Шеф здивовано дивиться на мене.

— Тут усе гаразд.

— Не все, — кажу. — Угода підлягає дії ліхтенштейнських законів. Вони ж…

Тепер він відразу збагнув. Щоправда, трюк, який я йому підказую, бруднуватий, проте фірма «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» ніколи не відзначалася прихильністю до охайності. А Ноель, якщо його не попередити, неодмінно потрапить у цю пастку.

— А ви пройда, докторе, — схвально каже Фассбендер.

Він плескає мене по плечу ї зникає. Грюкають двері. Я замикаю їх, потім розшукую свій складаний ніж і перерізаю дріт від другого мікрофона, схованого лід підвіконням

Минає півгодини.

Перекинувши через руку легке нейлонове пальто, опускаюся ліфтом до вестибюля. Стою біля бюро адміністратора, нерішуче гортаю програми та проспекти. Кіно, ревю, нічна прогулянка Монмартром… Ніщо не приваблює.

Атмосфера в усіх готельних вестибюлях світу однакова. Безперервно кружляють обертові двері. Запаковані у фраки сноби та стрункі ангелочки. Зелень, серед неї острівки столиків з кріслами. Посильні. В бюро адміністратора — підлесливі, прилизані лакейські пики. «Ваш паспорт, мосьє… Який бажаєте номер?.. З'єдную з Ліллем… Реєстраційна картка для вас, метре…»

Проходячи вестибюлем до виходу, бачу окуляри. Одне скельце темне, під іншим неспокійно тіпається повіка. Павучі пальці нервово граються авторучкою. Перед Цахойсом розгорнута газета, але він не