Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Поки човен описував своє коло — мені ці хвилини здавалися вічністю, — я був свідком дивного і страшного видовища. Деча залишив свій уступ і біг в озеро, переслідуваний потоком розплавленої лави, пританцьовуючи, немов від болю, мабуть, його обпалило парою. Він пірнув у воду, і тієї ж миті виросла величезна хвиля, що утворилася, поза сумнівом, від підземного вибуху. Вона мчала на нас, а на гребені нсла Дечу.

— Я думаю, жерцю хочеться до нас на борт, баасе, — сказав Ханс, — йому набрид його рідний бережений богом острів, і тепер він бажає поселитися на материку.

— Ти думаєш? — відповів я. — Так у човні немає місця, — і я витягнув пістолета.

Хвиля донесла Дечу зовсім близько. Чи плив він, чи його підтримував тиск знизу, але тільки здавалося, що він майже стоїть на гребені хвилі. Він обсипав нас прокляттями і, потрясаючи кулаками, погрожував Іссикору і Сабілі. Страшне було видовище.

Але на Ханса воно не справило належного враження, бо у відповідь він вказав спершу на мене, потім на Сабілу і, нарешті, на самого себе, після чого в незнищенній своїй вульгарності приставив великого пальця до своєї пики і показав довгого носа верховному жерцю, який борсався у воді.

Хвиля перетворилася на яму, і Деча сховався, “вирушивши в гості до Хоу-Хоу”, як пояснив Ханс. Такий був кінець цієї лихої, але далеко не пересічної людини.

— Я радий, — сказав Ханс після певних роздумів, — що Деча-проповідник перед тим, як податися до Хоу-Хоу, дізнався, хто його туди посилає. А чи подумав баас, які ми з ним розумаки, що всі наші плани так добре вдалися? Свого часу я вже боявся, що все пропало: коли я вліз у човен і ці бовдури відмовилися забрати вас і жінок, оскільки, мовляв, закон цього не дозволяє. Надягаючи свою суху одежу, я розмірковував, чи не застрелити мені одного з них. Проте я вирішив, що краще почекати, баасе, а то якби я застрелив одного, інші зробилися б ще тупішими і впертішими і, можливо, попливли б геть, а мене вбили б. Отже, я дочекався, і все благополучно скінчилося, безперечно, завдяки заступництву вашого преподобного батька, що поглядає на нас із небес.

— Правильно, Хансе. Але якби ти обрав інше рішення, кого б ти застрелив? — запитав я. — Старого Веллу?

— Ні, баасе, він старий і дурний, як дохла сова. Я застрелив би Іссикора, бо він мені дуже набрид і хотілося б позбавити панну Сабілу від довгих років нудьги. Хіба це добра людина, яка, знаючи, що його наречену віддають дияволу; сидить у човні і канючить про непохитність стародавніх законів? Так він поводився, баасе, коли я просив наказати команді гребти до пристані.

— Не знаю, Хансе, це їхня справа. Хай розбираються самі.

— Так, баасе, і коли пані оговтається і настане година розплати, мені буде шкода Іссикора. Він не надиматиметься індиком, коли вона його покине. Мені здається, коли він попросить “поцілуй мене”, вона відповість йому “бац, бац!” по обох щічках, баасе. Дивіться, вона вже й тепер повернулася до нього спиною. Проте, баасе, це не стосується ні мене, ні вас, оскільки нам доведеться мати справу з пані Драманою. Вона не повертається спиною, баасе. Вона пожирає нас очима і говорить у своєму серці, що, нарешті, знайшла справжнього Хоу-Хоу, хоч він малий і білий, і непоказний, і волосся у нього їжачком. Важливо, що всередині людини, а не його зовнішність, як часто говорили мені жінки, коли я був молодий, баасе.

З вигуками, які тут недоречно повторювати, бо ніхто з нас не любить, коли відданий, щирий друг критикує нашу зовнішність, я замахнувся прикладом, маючи намір люб’язно опустити його на Ханса. Та цієї миті увагу від висловлювань готтентота радості з приводу нашої втечі відвернула нова розплавлена глиба, що впала поряд із нашим човном, а безпосередньо за нею розгорнулася страхітлива фінальна сцена виверження.

Не можу сказати точно, що сталося, проте зненацька танцююче полум’я і хмари диму злетіли в небо. Це супроводжувалося стрясаючим землю гуркотом і оглушливими вибухами, що відлунювали немов найсильніші удари грому, і за кожним ударом лився дощ палаючого каміння і потік розплавленої лави з шипінням падав у вир. Човен гойдався, і нас затягувало густими хмарами попелу і якимось гарячим дощем, котрий так затемнював повітря, що ми не бачили нічого перед самим носом. То була грізна демонстрація сил природи, і за якимось примарним зв’язком образів я подумав про судний день.

— Хоу-Хоу помщається нам! — застогнав старий Веллу, — за те, що ми у нього викрали Святу Наречену.

Але тут його балачка урвалася, і з вагомої причини — бо великий гарячий камінь поцілив йому в голову, і, за виразом Ханса, прибив його, як худобину.

Коли за голосіннями супутників Сабіла зрозуміла, що її батько вбитий, вона зовсім отямилася, немов відчувши, що на неї лягла порфіра13влади.

— Викиньте з човна розжарений камінь, — сказала вона, — а то він пропалить наскрізь дно, і ми потонемо.

Іссикор виконав наказ, і, накривши плащем тіло вождя,