Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

ми скорботно попливли вперед. Дякувати долі, сильний вітер піднявся з берега і затримав чи відігнав убік гарячий дощ і пемзові хмари, і ми знову мали можливість усе бачити. Тепер єдину небезпеку несло каміння, що падало у воду навкруг нас, здіймаючи фонтани піни. Ми пливли неначе під таким бомбуванням, але, на щастя, більше жоден камінь не потрапив у човен, і в міру наближення до пристані ризик зменшувався. Втім, згодом ми дізналися, що каміння долітало і до берега.

Проте нам довелося пройти ще через одне випробування, бо раптом ми врізалися в цілу флотилію примітивних пірог або просто зв’язок з очерету і бурелому, на яких сиділи верхи волохаті дикуни, управляючи дволопатевими веслами.

Вважаю, то була армія Дечі, яку він зібрався вислати на місто Веллу. Як не низько стояли волохаті дикуни на ступені розвитку людства, вони здавалися достатньо проникливими, щоб установити зв’язок між нами і катастрофою, що відбувається: з виском і гамором, як великі мавпи, вони тицяли пальцями то на пекельне видовище вулкана, що клекотав, то на нас.

Потім зі своїм страшним бойовим кличем “Хоу-хоу! Хоу-хоу!” вони кинулися в наступ.

Залишалося одне: відкрити вогонь, що ми з Хансом зробили вельми успішно, і в той же час рятуватися, користуючись нашою чудовою швидкістю. Маю сказати, що ці потворні жалюгідні тварюки виявили чудову відвагу: незважаючи на смерть своїх товаришів, яких вражали наші кулі, вони наполегливо прагнули наблизитися до нас упритул, з явним наміром перекинути човна і потопити нас усіх.

Ми з Хансом стріляли якнайшвидше, але все-таки цим шляхом ми справлялися лише з десятою частиною нападників, і головна надія була на швидкість і спритність. Сабіла стояла в човні і віддавала команди веслярям, тоді як Ханс і я стріляли спершу з рушниць, потім з револьверів.

Усе-таки один горилоподібний велетень із зарослим волоссям звіриним лобом схопився за корму і почав перетягувати човна. Ні рушниці, ні револьвери не були заряджені. Стусани не допомагали — він не відпускав нас. Човен гойдався все дужче й дужче і почав зачерпувати воду.

Коли я вже подумав, що настав кінець, оскільки й інші нападники були зовсім близько, Сабіла зі сміливістю відчаю врятувала становище. Біля неї лежав важкий спис того жерця, якого Ханс скинув у канал біля шлюзів. Сабіла схопила його і з несподіваною силою пронизала звіроподібного велетня. Він відпустив човна і занурився у воду. Майстерним маневруванням ми вислизнули від інших і через три хвилини були вже недосяжними.

— Попрацювали ми цю ніч, баасе! — розпатякався Ханс, обтираючи піт з лоба. — Можливо, якщо біля самого берега нас не проковтнуть крокодили, якщо ці дурні не принесуть нас у жертву примарі Хоу-Хоу і якщо нас не вб’є блискавкою, баас дозволить мені випити тутешнього пива, коли ми повернемося в місто? Від усього цього вогню у мене остаточно пересохло в горлянці.

Нарешті ми допливли. Здавалося, минули десятки років відтоді, як я покинув цю пристань, яку ми знайшли загаченою смертельно наляканим населенням. Вони прийняли тіло вождя в шанобливому мовчанні, але без особливого засмучення. Далебі, цей народ немов пережив усі людські пристрасті; час разом із гнітом ницого фетишизму згладив їхні характери і перетворив їх на автомати, які прислухаються, нагостривши вуха, до голосу бога, вловлюючи його в кожному природному звуці. Правду кажучи, при всьому інтересі до їхнього походження я відчував презирство до цих виродженців.

Повернення Сабіли їх вельми здивувало, але не викликало ніякого захоплення.

— Вона дружина бога, — розібрав я чийсь голос, — вона втекла від бога, тому й сталися всі ці біди.

Сабіла теж це почула і натхненно обернулася до народу. Дівчина вже цілком опанувала собою, чого в жодному разі не можна було сказати про Іссикора, який замість того, щоб очманіти від радості, був мовчазний і пригнічений.

— Які біди? — запитала вона. — Правда, мій батько помер, убитий розжареним каменем, що потрапив у нього, і я його оплакую. Але він був дуже старий і мав скоро відійти. А хіба не щастя, що, завдяки хоробрості і силі чужоземних гостей, я, його дочка і спадкоємиця, звільнилася від пазурів Дечі? Говорю вам, бог — це Деча; Хоу-Хоу, якому ви поклоняєтеся, бовван, що не більше як розмальована лялька. Якщо не вірите, запитайте мою сестру Драману, забуту вами, мою сестру, яку колись ви віддали богу Святою Нареченою. Хіба не щастя, що ненависна димляча гора тане, обійнята полум’ям, і більше не буде печери, що вселяла жах? Нині збувається пророцтво, що нас звільнить Білий Вождь із півдня!

Ця сильна промова примусила замовкнути збентежений натовп. Сабіла поглянула на пониклі голови і продовжувала:

— Іссикоре, наречений мій, вийди вперед і сповісти народу свою радість. Щоб урятувати мене від Хоу-Хоу, ти прислухався до моїх благань і вирушив у далекі землі прохати допомоги у великого Південного Волхва. Він прислав рятівника, і я врятована, і кінець жорстоким законам, бо переможений Хоу-Хоу і жерці його вбиті силою і мудрістю Білого Вождя. Сповісти ж народу, наречений мій, яка велика твоя радість, що ти не марно їздив і не марно слухали вони твоє прохання допомогти; ось стою я перед вами, вільна і незаплямована, і відтепер земля наша позбавлена від прокляття Хоу-Хоу. Так, сповісти це народу і подякуй доблесним іноземцям.

Який не був я стомлений, проте не без хвилювання чекав, що скаже Іссикор. І що ж? Після деякої паузи він вийшов уперед і почав, запинаючись: